Юрій Лівак — журналіст за фахом: ще з часів студентства, яке припало на 2000-і роки, працює за спеціальністю. Його добре знають в Ужгороді завдяки діяльності в регіональних медіа, зокрема, як головного редактора видання «ПроЗахід». З 2019 року працював прессекретарем політичної партії «Європейська солідарність» на Закарпатті. І, можливо, продовжив би роботу, однак 24 лютого 2024 року його життя, як і всіх українців, змінилося.
Зізнається: повномасштабне вторгнення стало для нього несподіванкою. Юрій потрапив до війська 28 лютого 2023 року. Зараз він за званням — солдат, проте з міркувань безпеки рід своїх занять не розкриває. Водночас наголошує, що має обовʼязки, не повʼязані з журналістикою, але уважно стежить за тим, що відбувається в галузі.
Медіа і війна
Журналістика також зіштовхнулася з новими викликами під час війни. Крім того, з розвитком новітніх технологій у суспільстві кардинально змінився погляд на медіа. Виробництво контенту та його поширення переходить на інші платформи: ютуб, телеграм, інші соцмережі. І попри дискусії навколо безпеки в телеграмі, для багатьох українців ця платформа залишається основним і зручним джерелом інформації. Користувачі самі обирають, які канали читати, на відміну від фейсбуку, де стрічка формується переважно з випадкових постів. Все залежить від поглядів користувача. Юрій переконаний: блокування телеграму не має сенсу, адже це лише платформа, а проблема в контенті, який ми самі обираємо. Він додає, що не використовує месенджер для особистих листувань і вважає, що поки українські канали мають там простір для роботи, шукати альтернативу не потрібно.
– Зараз журналістом може бути будь-хто, хто має підвішений язик і може викликати емоції. Серед блогерів є як гідні люди, так і «хайпожери», що намагаються на брехні та маніпуляціях утримати аудиторію. Для цього не потрібно спеціальної освіти. Тому якісна преса зараз втрачає, стає менш цікавою. Читати, зрозуміти суть хоче дедалі менше людей, що псує журналістику. Наприклад, якісні видання зараз часто мають проблеми, а ось такі ресурси як «Труха», процвітають, збирають найбільше аудиторії.
Не сприяє репутації української журналістики під час війни й робота Єдиного телемарафону, який виконав свою функцію ще в перші місяці повномасштабного вторгнення.
— Рейтинг у нього падає усі три роки функціонування. Це просто витрачання бюджетних державних грошей, які можна було б спрямувати на потреби ветеранів, наприклад. Я проти єдиного телемарафону. Потрібно або дозволити всім каналам вести самостійну інформаційну політику, або відпустити всіх у вільне плавання — хто виживе, той виживе. А витрачати на нього кошти не вважаю доцільним.
Хоч захисник вже й не веде журналістської діяльності, він продовжує відстежувати події у рідному краї, робить це за звичкою.
— Зараз у регіоні дуже багато вимушених переселенців, і це добре, тому що розбурхує наше «болото», дає свіжий вплив, нових людей, зокрема творчих та талановитих фахівців. На Закарпатті відкриваються підприємства, спрямовані на підсилення оборони України, — це теж дуже важливо. Я тільки радий, що мій рідний край може жити відносно спокійно. Це 100% надійний тил зараз.
Найдієвішим ключем до боротьби з російськими наративами, на думку Юрія, є мова. Особливо важливо заохочувати до спілкування українською молодь. Проте не заборонами, а різноманіттям контенту в Україні. Тут також може допомогти вільне володіння англійською. Водночас важливо не забувати, що ворог вкладає значні ресурси для поширення проросійської пропаганди, з якою боротися стає все складніше.
— Потрібна інформаційна гігієна, критичне мислення, зокрема в дітей, щоб вони аналізували інформацію, шукали підтвердження в незалежних або паралельних джерелах. На словах звучить просто, але втілити це в такому масштабі доволі складно.
Захисник також зауважує, що в Україні під час війни залишається багато пропагандистів, які отруюють український простір проросійськими закликами і, попри санкції, продовжують працювати на ворога, розхитуючи ситуацію зсередини.
— Їх треба або вигнати в росію, або утримувати під вартою, щоб вони не могли отруювати українське суспільсто своїми наративами. Це відголоси життя, яке ми мали до війни: політична гризня, яку я вважаю абсолютно недоречною з боку влади та опозиційних політиків. Тому що поки йде війна, поки є загроза існуванню України, всі суперечки зайві. Ніхто не повинен думати про вибори, про посади, про депутатські крісла, коли є ризик знищення України. Не буде України — не буде ніяких виборів, ніякої політики. Буде росія.
В умовах війни, на думку Юрія Лівака, важливо пропагувати військову справу в медіа, ідею захисту Батьківщини.
— Я вважаю, що у нас забагато свободи слова зараз. Це дозволяє відверто проросійським антиукраїнським персонам продовжувати жити в Україні та розхитувати суспільство. Я за свободу слова і за свободу висловлювань. Але не під час війни.
«Люди в тилу більше бояться війни, ніж люди на фронті»
Окрім війни з окупантами на полі бою, в інформаційному просторі відбувається боротьба з російськими ботами і фейками. Юрій каже, що йому дуже пощастило з побратимами: вони й без його допомоги можуть розібратися, що брехня, що варте уваги, кого можна слухати, а кого не варто, однак з українським суспільством не все так просто.
– У мене складається враження, що люди в тилу більше бояться війни, ніж люди на фронті. Люди в зоні бойових дій бачать, що їм загрожує, а люди в тилу – ні. Тому вони більше схильні довіряти ненадійним джерелам.
Найбільше військового тригерить істерія довкола мобілізації та центрів комплектування.
— Я визнаю, що бували різні випадки побиття, загадкові смерті й інші погані історії. Однак треба розуміти: якщо ти поводишся гідно, то в ТЦК з тобою нічого не станеться, ніхто тебе не побʼє і не покалічить. Там теж працюють люди, скалічені війною, дуже багато ветеранів із травмами й ампутаціями, які пережили страшні речі. І так, можливо, тому вони не завжди реагують спокійно, а різкіше відповідають на будь-яку несправедливість.
Попри резонансні випадки у військкоматах, люди добровільно долучаються до ЗСУ, наголошує захисник.
— Я постійно бачу нових людей. Не тільки мобілізованих, а молодих хлопців, які мали можливість ще не служити, та підписують контракт. Кількість людей недостатня, але на війні ніколи не буває нічого достатньо. Ніколи не буває достатньо зброї, достатньо війська, грошей і так далі. Люди йдуть в армію: хтось примусово, хтось свідомо. Цей процес триває.
Захисник також зауважує, що з початку повномасштабного вторгнення у суспільстві змінилося ставлення до військових: він більше не відчуває тієї підтримки й поваги, яка гуртувала довкола воїнів українську націю.
— Якщо два роки тому мене бачили у формі, підходили, дякували і тиснули руку, то зараз такого вже немає. Всі настільки звикли, що вже не вважається потрібним зайвий раз подякувати.
Збайдужілість суспільства неприємна, але все ж таки очікувана для військового.
— Четвертий рік триває війна на виживання, на виснаження ресурсів і відчувається емоційне вигорання, втрата бойового духу. Хоча найважче військовим на фронті, звичайно, що є люди, які в тилу втомилися від цього. Тому така байдужість настає, на жаль. Лише дуже страшні події можуть знову мобілізувати суспільство, але краще все-таки обійтися без страшних подій.
Водночас Юрій наголошує, що й сам живе у власній «інформаційній бульбашці». Для нього події на фронті та волонтерство наразі на першому місці.
Люди продовжують боротися попри втому: допомагають, постачають армії необхідне, розроблять нові види зброї, відкривають підприємства.
— За ці три роки армія пройшла величезний прогрес у плані оснащення різними видами зброї, і цей процес триває. Постійно презентують нові дрони, ракети, безекіпажні катери, наземні дрони, які можуть транспортувати зброю чи поранених. Це все відбувається завдяки частці суспільства, яка не хоче здаватися, не хоче втомлюватися і не хоче опускати руки.
З початку повномасштабного вторгнення українська нація змінилася безповоротно, і ці зміни будуть втілюватися у всіх аспектах життя. Водночас, міркує воїн, нас ще чекають випробування. Як їх переживе суспільство? Хотілося б вірити, що достойно.
«Якщо не говорити про перемогу, то для чого це все?»
Юрій зізнається, що війна змінила його. І хоч самому пояснити ці зміни складно, але близькі їх помічають.
— Кажуть, я став різкішим. Не хочу брати участь у дискусіях і суперечках, щось намагатися пояснити… Якщо хтось не розуміє, що ми робимо і для чого ми на війні, то я не бачу потреби спілкуватися з цими людьми. Це ще легше зробити в інтернеті — ти просто “баниш” людину і вона зникає з твого життя. Часом мені здається, що з цивільними друзями ми говоримо різними мовами, живемо різними інтересами. Я віддаляюсь від свого кола знайомих. Ті люди з якими служу, мені набагато ближчі, ніж мої друзі із «старого» життя.
Найважливішим прагненням і пріоритетом для захисника є завершення війни.
— Я не говорю про звільнення Криму чи Донбасу. Можливо, це колись теж настане. Очевидно, що зараз українська армія не має сил це зробити. Головне завдання — вижити. Лишитися демократичною державою, яка сама обирає собі владу, а потім її ж критикує, свариться, через 5 років знову обирає. Якщо ми програємо росії — все зникне і будемо змушені слухати російського господаря.
Тому про перемогу варто говорити завжди, але ми, як нація, не маємо права забувати свої цілі.
— Якщо не говорити про перемогу, то для чого це все? Можна просто опустити руки або здатися агресору, чи тікати десь за океан.
Коли настане перемога, міркує Юрій, всі святкуватимуть і думатимуть, як повернутися до мирного життя. Але для військових мало що зміниться.
— Ми й надалі залишимося в армії, бо демобілізація — це довгий процес. Тому я навіть не уявляю, що робитиму в перший день після перемоги, — він для мене буде не таким, як для цивільних.
Водночас про повернення після війни до журналістської діяльності Юрій Лівак поки не думає.
— Журналістика — це минуле. Зараз я військовий, доки триватиме війна. А коли війна закінчиться, можна буде подумати про майбутнє.
Зараз найбільшою радістю для воїна є відпустка: поїхати додому, побачити рідних. Саме це додає йому сил боротися далі та не здаватися, доки триває щоденна «важка-важка-важка» війна.
Фото надане Юрієм Ліваком
