Володимир Попович завжди прагнув бути корисним. Займався волонтерством з 14 років. Спочатку брав участь у шкільних ініціативах, потім — в університетських проєктах, а згодом — у команді волонтерської організації «Будуємо Україну Разом». Робив те, що умів: працював над облаштуванням житла для родин у скруті, створював простір для молоді, допомагав вимушено переміщеним особам. Мобілізований після закінчення університету. Тепер служить у 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді, де спочатку був кулеметником, а нині виконує завдання, як діловод підрозділу.
Вторгнення
У ніч перед повномасштабним вторгненням Володимир Попович перебував у Львові. Разом із командою «Будуємо Україну Разом» щойно повернувся з туру — об’їжджали громади, містечка та села, де планували проводити волонтерські акції. Готувалися до нового сезону.
— Зранку я прокинувся під тривогу, прочитав всі новини, що почалися обстріли та повномасштабна війна.
У перші години команда почала перетворювати свій простір в офісі на прихисток — готували його для друзів і волонтерів, які виїжджали з регіонів, де було найнебезпечніше. Одночасно почали шукати способи допомоги, зокрема й військовим.
Володимир прийшов до територіального центру комплектування, закінчивши навчання в університеті. Планував повертався додому, хотів змінити місце прописки. Але натомість почув таке:
— «Ти в резерві, обмежено придатний — значить, зараз придатний». Виявилося, закон про обмеження мобілізації до 25 років ще не набув чинності. А я зі школи стояв на військовому обліку як обмежено придатний, що в мирний час звільняло від служби. Та під час воєнного стану цього вже було достатньо, і мене мобілізували.
Шлях у війську
Спочатку у Володимира було навчання на озброєнні — вчився працювати з кулеметом. Потім — бойова робота і п’ять із половиною місяців безперервного перебування на позиції.
— Складно знаходитись, напевно, перші два місяці в одному й тому самому місці під постійною небезпекою. Але потім просто починаєш звикати до такого життя, і воно стає буденністю, на жаль. Не хотілося б це казати, але так і є.
На початку цього року формат служби змінився. Зараз Володимир більше займається документацією, але залучений у всі процеси, де потрібна допомога: відвезти людину, привезти щось, знайти речі, яких бракує хлопцям.
Захисник ділиться, що особливо в періоди, коли безперервно знаходишся на позиції, трапляється, що ти майже не звертаєш увагу на небезпеку, і вона стає буденністю.
— Я чув, що тіло здатне адаптуватися. Мовляв, звикаєш до навантаження, мозок підлаштовується. Але в мирному житті в мене не було таких обставин, де це справді працювало б.
Володимир пригадує момент, коли вивозив із позиції близько 150 кг боєприпасів тачкою, їхав вгору, то відчув, що більше не може.
— Просто сів посередині того поля, навіть не знав, чого чекати. Думаю: нехай і дрон прилетить, вже просто немає сил відскочити. Ось так пересидів, може, секунд 10 у безсиллі, потім кажу собі: «Добре, треба йти». Якось взяв ту тачку, я не знаю, якими силами, але дотягнув все-таки до точки скидання, щоб її завантажити. Проте потім легше було повертатися на позицію.
Збереження України має бути головним мотиватором для донатів
Ще зі школи Володимир був активістом: концерти, заходи, ініціативи. Але справжній поштовх до активного життя дав саме університет — соціальний клуб на ФСН. В гуртожитку №4, де жив Володимир, працює студентський простір — Аура Академіка. Там він познайомився з різними людьми. Зокрема, Галиною Гичкою та її сестрою Тетяною, підтримує з ними контакт і досі.
— Зі студентських років запам’яталося створення муралу на “Буревіснику”. Він намальований із нашої ініціативи в далекому 2020 році. Тетяна Гичка запропонувала мені долучитися до її команди, і тоді ми виграли 50,000 грн, що вистачило для оплатити професійної художниці і фарб, які там використовували.
Свого часу хлопець отримав премію міського голови для обдарованої молоді. А також був головою профкому на факультеті.
Під час служби волонтерство для Володимира відійшло на другий план. Але потреба допомагати нікуди не зникла. Окрім того, що активно донатить, він реагує на різні запити від побратимів.
Захисник вів активне громадське життя до повномасштабної війни, тож цей соціальний капітал допомагає, коли потрібно закрити потреби військових.
Захисник міркує, що зміни в кількості донатів відбуваються, бо в суспільстві є певна депресія. Багато хто запитує: «Чому так довго триває війна? Невже вони не можуть нарешті домовитися?»
— Не хотілося б цього казати, але, напевно, вагома частка населення переходить у стан очікування, ніби завершення активної фази бойових дій відбудеться невдовзі. Тому не витрачають свої ресурси на те, щоб допомагати армії. Не хочеться це визнавати, але людям стає просто байдуже.
Володимир зізнається, що зараз збори дуже довго не можуть закрити. На його думку, щоб агітувати суспільство бути активнішим, потрібно, аби людина стимулювала себе закрити якусь потребу.
— Якщо ти у волонтерстві допомагаєш людям, тваринам або природі, ти закриваєш свою потребу. Наприклад, не хочеш, щоб було брудно, щоб були безпритульні тварини. Потреба і мета допомагати військовим — зберегти Україну. Це має бути на першому місці, має боліти, тому що зараз такі обставини, зараз триває війна. Я б сказав так: люди будуть охочіше донатити, коли це їх торкнеться.
«Люди вигадують формати, ідеї, активності, ніби знають, чого потребує військовий»
Володимир каже, що його ставлення до росії майже не змінилося після 24 лютого 2022 року. Воно не було позитивним і до того.
— Росія — це країна-гній. Інакше я це не назву. З дитинства я ріс у патріотичному середовищі, й це сформувало в мені чітке розуміння, хто ми й хто вони. У нас своя земля, своя ідея. У них — своє болото і хворобливі амбіції.
Каже, що волонтерство стало для нього способом відповісти на несправедливість. Але спершу — на рівні відчуттів та емоцій.
— Мене виховали так, що я повинен допомагати. Це мотивувало до волонтерства. І мене боліло те, що відбувається з Україною. Спочатку волонтерством закривав свою потребу. Згодом це переросло у повне усвідомлення того, для чого я це роблю.
Захисник прагне, аби кожен жив своє повноцінне мирне життя, але помічає випадки, коли люди відвертають очі від військових.
— Їм чи соромно, чи незручно, я не знаю, але це помітно, дуже помітно. І це от мене дуже засмучує. В Україні мають поважати тих, хто став на захист.
Нерідко Володимир чує заклики інтегрувати військових у волонтерство. На перший погляд — добра ініціатива. Але за нею часто — поверхове розуміння.
— Люди вигадують формати, ідеї, активності, ніби знають, чого потребує військовий. Але при цьому рідко хтось просто бере і питає: «А як ти хочеш долучитись?» Це не очевидна думка. Особливо для тих, хто не має досвіду служби. І навіть зараз я бачу, як знайомі, друзі починають спілкуватися з певною обережністю. Бояться щось сказати «не так», щось написати, думають: «Може, тобі незручно говорити», «Я не хотів турбувати».
Але в більшості випадків, каже він, військові залишаються тими самими людьми, якими були до служби. Звісно, є ті, хто отримав травми — фізичні або психологічні. Посттравматичний досвід змінює чутливість, реакції, межі.
Думка про те, що є заради кого жити, — рятує та додає сил
На питання про те, як війна змінила, Володимир Попович чесно відповідає:
— Складно говорити про себе, тому що кожного дня живеш із собою, і ти не зовсім помічаєш якісь радикальні зміни. Можливо, я почав більш впевнено комунікувати свої потреби. А якщо йдеться про комфорт — бачу, що щось мені заважає, я більш впевнено це озвучую.
Ставлення до життя, ось що найбільше змінилося.
— Напевно, почав більше цінувати саме сім’ю. Більше почав задумуватись про відкриття власної справи. Якщо колись думав, що зможу пропрацювати до сорока років у громадському секторі, то зараз я так не думаю. Зараз я хочу просто спокійно дожити до старості, звичайного мирного життя.
Серед нових звичок — кава. А думка про те, що мені є заради кого жити, — рятує та додає сил.
— У мене є свої бойові побратимчики: лев, їжачок і ведмідь. Вони допомагають переживати, коли важко. Це були подарунки від дружини. Просто подарунки. Але символічні, правильні подарунки.
Володимир не визначився, як саме має виглядати перемога. Бо є реальність, яка з тим, що хочеться, далеко не збігається. Важко говорити про повернення кордонів або перемогу збройним шляхом.
— Я бачу перемогу тільки з кордонами 91-го року, включаючи Крим. Проте, якщо дивитися на реальний стан справ, важко сказати, чи велика кількість людей готова йти до завершення таким чином, на жаль. Тому що це війна на виснаження і потрібно в неї вкладатися для того, щоб вижити в першу чергу. А далі на арену виходить політика, і потрібно розуміти, що якраз вона буде відігравати, напевно, ключову роль. Складно говорити із противником, який має великий людський фактор та запас техніки.
Захисник додає: якби Росію перетворити в умовний СРСР — повністю закриту, заблоковану країну, яка не приймає і нічого не продає, то на цьому війна могла б закінчитися.
Володимир радить читачам цього матеріалу й усім українцям звертати увагу на свої потреби. Говорити з собою, чути себе, рефлексувати над тим, як ти реагував на ті чи інші події. Тому що це допомагає зрозуміти, який має бути твій алгоритм дії в інших ситуаціях, а точніше — як діяти в кризовій ситуації. Він пережив подібний стан на другому місяці перебування у війську. Тоді допомогли також дружина і побратим, з яким знаходив можливості по пів години поспілкуватися десь на тижні, коли було більш-менш спокійно. Допомагає відволіктися і самоорганізуватися наперед продуманий порядок дій або хобі.
Військовий радить цивільним бути уважними до себе, берегти сили, навчатися новому та не розслаблятися, бо всіх нас чекають випробування:
— Війна торкнеться кожного. Не важливо, який у тебе соціальний статус, яку ти посаду займаєш. Хто ти: чоловік, жінка, студент чи пенсіонер. І коли військові почнуть повертатися після служби, і я впевнений, що цивільним теж буде потрібна допомога — у сприйнятті тієї людини, яка до них повертається. Щоб зрозуміти: чому вона така, чому вона так реагує, що з цим робити, як допомогти, щоб досягти взаєморозуміння.
Фото надані Володимиром Поповичем
