У цивільному житті Владислав Товтин — історик, краєзнавець, екскурсовод. Співпрацював з Агенцією регіонального розвитку Закарпаття, організовував екскурсії, пішохідні походи та робив багато для того, аби наш край став привабливішим для мандрівників. Взимку Владислав перебував за кордоном, а напередодні повномасштабної війни повернувся. 23 лютого 2022 року, він подав заяву до територіального центру. Уже 24-го, коли прокинувся і прочитав новини про початок війни, йому подзвонили з частини.
— Це було повідомлення від мого товариша з Харкова. Почав дивитися новини, стало зрозуміло, що почалося вторгнення. О 8:00 ранку мені передзвонили вже з військової частини, і замість навчань ми поїхали відразу, як кажуть, на практику.
Коли з’явилися перші чутки про війну, Владислав не був здивований. Мовляв, ще під час навчання на історичному факультеті зрозумів — конфлікт неминучий.
— Я знав, що війна буде. Якщо ти вмієш аналізувати, то розумієш: вона мала статися. І коли почалось загострення — не здивувався.
Захисник починав як звичайний солдат, незважаючи на те, що проходив строкову службу після університету в лавах Національної гвардії. За три роки служив у різних підрозділах, але завжди — у складі свого батальйону.
— Є дні, коли несеш бойове чергування, є дні — коли ти на відпочинку. Тобто люди не постійно знаходяться в зоні виконання завдань. Бувають ротації. Зараз я знаходжусь трохи далі від місця виконання завдань. Ці кілька днів — відпочинок, підготовка, навчання. А потім — знову робота.
Від крайньої західної точки — до східного фронту
Шлях військового починався з формування батальйону в Ужгородському районі. Перше місце — село Соломоново, біля Чопа. Там географічно сходиться кордон зі Словаччиною.
— Ми охороняли завод «Єврокар», який тоді став складом гуманітарної допомоги. Я провів там місяць. А тим часом багато моїх друзів уже були в бойових діях. Дехто навіть загинув. Це було важко прийняти.
Вже у квітні частина вирушила на схід. І з того часу Владислав побував у багатьох гарячих точках на Донеччині, Харківщині, Київщині, Сумщині, Чернігівщині.
Ставлення до територіальної оборони у військовій структурі змінювалося. І Владислав це дуже добре пам’ятає, адже фактично з нуля було сформовано бригади, в яких перебуває понад 100 000 військовослужбовців.
— Багато з них — це люди без військового досвіду, що пройшли мінімальні навчання. Тому коли наші їхали на схід, це була така колона із жовтих шкільних автобусів, фургонів. Розумієте, коли їде частина ЗСУ з БМП-шками, з вантажівками… А ми тут на автобусиках. Виглядало це, відверто, комічно.
Але далі все змінилося, і троборонівці, які здобували досвід на практиці, отримали надскладні завдання.
— Ми виконували реальні бойові задачі. З нашого підрозділу перекинули людей у район Бахмута. І коли там вистояли, до хлопців підійшли спецпризначенці, питають: «Ви з якого підрозділу? Спецназ?». А ті: «Ні, ми перечинська тероборона». І всі такі: «Ого!».
Владислав визнає, що у військових різний рівень боєздатності. Але стереотипне сприйняття «небойової» ролі закарпатської ТРО різко спростовує:
— Це говорять ті, хто живе в світі тікток-роликів. Так, у перші тижні війни частина наших підрозділів справді несла службу на Закарпатті — охороняли об’єкти, патрулювали. Але вже через два тижні одна з рот виїхала на Сумщину. А з квітня 2022 року вся бригада беззмінно на сході — донині.
Шовдарь, пікниця і бограч як бонус до служби
Батальйон ТРО формувався на Закарпатті, і хоча сьогодні його склад змішаний — 50 на 50 закарпатців та військових з інших регіонів — локальний колорит зберігся.
— Зараз триває активний рекрутинг, кожна частина шукає бійців. І треба бути трохи креативним. Третя штурмова, наприклад, робить кампанії з інопланетянами, дівчатами в білизні… У кожного свій підхід. А ми — закарпатці. Тому вирішили показати своє. Ось нещодавно був Великдень. І до нас надійшли посилки із Закарпаття — з пікницею, шовдарями. І от всі наші збираються, дістають із коробок… Це така ніби неформальна традиція. І тепер ми жартуємо: «В закарпатському батальйоні завжди буде хороша кава. І бограч».
Допомога від волонтерів для Владислава — не лише речі першої необхідності, а й частина зв’язку з домом, культурою та теплом, яке передається навіть через пакунок ерошпішти чи банку з фасолею.
Військовий пригадує історію, коли везли коробки, і хтось запитував не про техніку, а про коробочку з приправами, яку мали передати від угорця.
Пропонуємо її послухати:
Чимало допомоги й від знайомих, друзів і відомих волонтерів із Закарпаття.
— Приїжджав до нас Валентин Штефаньо, ще коли ми були в Харківській області. Привозив свої фірмові торти, ночував у нашому будинку. Постійно підтримує нас. Селиська сироварня надіслала сири. Хлопці були в захваті.
Серед військових особливо цінуються якісно запаковані пакети, які виготовляють у рамках проєкту «Наїдок» — ініціатива закарпатських греко-католицьких громад.
— Це закарпатські страви: бограч, гуляш, сегединський, гречка з ковбасою у реторт-пакетах. Навіть є квасоля з квашеною капустою. Все готове, все смачне. І що головне — все зручно брати на позицію.
Історія має властивість повторюватися, однак щоразу — по-новому
Владислав Товтин — історик за освітою, військовослужбовець нині. Для нього та багатьох колег питання ролі істориків у часи війни — не теоретичне, а прикладне. На його думку, фахівці мають залучати аудиторію до вивчення минулого в різний спосіб. Наукових текстів та викладацької діяльності недостатньо.
— Історія — це суспільна наука, яка пояснює причини. А війна почалася не в 2022 році, а в 2014-му. Тоді, коли більшість не до кінця усвідомлювала, що сталося. І ось саме тут варто висвітлювати. Ми недостатньо добре знаємо свою історію. Це дає можливість проросійським наративам працювати.
Владислав зазначає, що сьогодні джерелом інформації стали блоги, шортси, рилси.
— Якщо людина читає, розуміє та вчить історію, — її не так просто обманути. Але якщо не знає нічого — відкриє тікток, і там понеслося. Люди отримують більшість інформації з соцмереж. А в умовах гібридної війни працюють цілі підрозділи ІПСО, реальні служби ворога, які закидають наративи у суспільний простір.
Військовий згадує, як побував у Святогірській лаврі після обстрілу, та в музеї Сковороди в Сковородинівці, зруйнованому прямим ударом російської ракети.
— Найбільше, що мене вразило, — що це був удар конкретно в музей, точковий, адже споруда знаходиться досить далеко від лінії кордону і, знаєте, це виглядало жахливо. Дуже багато пам’яток викрадено або залишилося на окупованих територіях.
Захисник переконаний, що історія має властивість повторюватися, однак щоразу — по-новому. Він бачить паралелі між минулим і сьогоденням, але водночас наголошує: події, які розгортаються зараз, — унікальні. Таких ще не було.
— Українці воюють із росіянами не вперше. За кілька століть у нашій історії було багато перемог. Але кожна війна зрештою закінчувалась втратою незалежності. Зараз усе інакше. Ми вперше повноцінно опираємося агресору, і саме в цій війні гідно виборюємо свою свободу і незалежність.
Він згадує, як упродовж багатьох років світ сприймав Україну як «fail state» — країну, неспроможну захищатися. Проте після початку повномасштабного вторгнення виявилося, що всі ці прогнози не справдилися.
— Вони казали: «росіяни прийдуть — всі розбіжаться». Але щось у них не виходить. Це заслуга насамперед українського суспільства. Наших людей, які стали на захист країни й попри втому, біль і страх — продовжують боротися.
Під час служби Владислав постійно звертає увагу на історичний контекст тих місць, де перебуває. І щоразу дивується, наскільки багатовимірна, цікава історія України.
— У перші місяці повномасштабної війни ми були на Донбасі, в околицях Слов’янська та Ізюма. Коли я вже після звільнення Ізюма побачив пам’ятник на місці, де, за переказами, через Сіверськодонецьк переходило військо князя Ігоря, зрозумів: ми стоїмо на землі, де історія переплітається в кількох вимірах.
Копаючи траншеї, солдати знаходили артефакти Другої світової — шоломи, залишки зброї, осколки. А поряд — пам’ятники вже новітнім Героям: бійцям, що загинули в 2014 році під час АТО.
— Особливо вразила гора Карачун. Там пам’ятники хлопцям, які загинули ще в 14-му. Весь цей ландшафт — мов жива енциклопедія. Минуле тут не просто присутнє — воно дихає тобі в потилицю.
Маршрут гіда після перемоги
Ще до початку повномасштабної війни багато українців залишалися в полі культурного впливу росії. Телебачення, книги, музика, мова, — все це було частиною щоденного середовища, з якого не так просто вирватися. Навіть усвідомлюючи політичну загрозу, чимало хто несвідомо залишався всередині російського дискурсу.
Сьогодні складно дати однозначну відповідь на запитання, чи сильно змінилися українці за час повномасштабної війни. Країна живе в стані постійної турбулентності — настрої гойдає, немов маятник, і навіть ті, хто звик до випробувань, зізнаються: втома накопичується.
Іноді найглибші зміни відбуваються непомітно — насамперед для нас самих. Дуже складно об’єктивно оцінити, ким ти був до війни, і ким став зараз. Цей процес глибоко індивідуальний, він не має чітких меж і часто залишається поза нашим контролем.
— Знаєте, зсередини це непросто побачити. Люди зі сторони, мабуть, краще це помічають. Мені здається, я залишився таким самим, просто, можливо, став трохи кращим. Час тут минає по-іншому, і кожен проживає його по-своєму. Хтось зневірюється, хтось навпаки знаходить у собі сили. Це дуже особисте.
Війна змінює не лише світогляд, а й ставлення до простих речей, зокрема до мандрів. Те, що раніше здавалося буденним і відкладається на «потім», раптом стає важливим і бажаним.
— Я зрозумів це на війні. У мирному житті завжди щось відкладаєш. Думаєш, ще встигну. А потім потрапляєш на фронт і усвідомлюєш: будь-який момент може бути останнім. І тоді ловиш себе на думці: скільки місць в Україні я ще не бачив…
Так Владислав склав перелік українських міст, які хоче побачити.
— Я ще не був у Каневі — дуже хочу побачити могилу Шевченка. Не дістався досі до Дунаю. Кам’янець-Подільський також серед тих місць, які обов’язково маю відвідати. А ще — Хортиця, Запорізька ГЕС, Дніпро… багато всього.
Окремо відзначає локації, пов’язані з новітньою історією, які стали символами стійкості під час війни. Харків, наприклад, уже сприймається не просто як велике місто, а як символ незламності.
— Я хочу поїхати до Харкова, просто постояти на площі Свободи. Побачити на власні очі Держпром — цю пам’ятку українського конструктивізму, яку вразила ракета. Це вже інше прочитання історії, інший досвід. Зрештою, можливо, в Україні з’явиться навіть напрям військового туризму, — місця жорстоких боїв, зруйновані міста й села, які з часом стануть меморіалами. Це буде частина колективної пам’яті — щоб люди бачили, як усе відбувалося.
Говорити про перемогу зараз складно і водночас необхідно. Адже кожен українець вкладає у це слово щось своє. Для Владислава перемога — це не тільки майбутнє, а й те, що вже сталося. Хоча багато хто уявляє перемогу як звільнення Криму чи повернення кордонів 1991 року, для нього вона значно глибша.
— Мій товариш, який брав участь у контрнаступі на Запоріжжі, жартома казав мені: «Займу тобі шезлонг у Бердянську». Але не все так просто. Перемога — це процес. Навіть якщо будуть якісь переговори, підписані угоди, — це все папір. Головне — щоб ми залишалися єдиними і трималися далі.
На питання, що зробить у перший день перемоги, відповідає просто:
— Я люблю ходити в гори. Думаю, взяв би рюкзак, намет і пішов сам на тиждень. Просто йти, мовчати і вдихати свободу. З друзями ми часом фантазуємо про створення центру реабілітації для ветеранів. Посадити сад, вирощувати сливи, варити леквар. Прості речі. Може, з часом щось із того й збудеться.
Також Владислав планує написати книгу про закарпатську кухню на війні — рецепти закарпатських страв у польових умовах, десь на сході України…
Фото надані Владиславом Товтином
