Валентин Кузан почав фотографувати ще в 10 класі. Згодом закінчив навчання на відділенні журналістики УжНУ. Своє життя повʼязав із фотографією. Зараз його знають як фотографа-портретиста, а також військового кореспондента. У цивільному житті Валентин знімав українських митців та працював із багатьма українськими медіа, зокрема «Локальною історією», «The Ukrainians», «Ukraїner» та іншими. А потім сталася повномасштабна війна…
24 лютого Валентин перебував з родиною вдома, за 70 кілометрів від Києва. У ніч вторгнення саме пригнав нове авто — купив у борг на заміну розбитому, відчував, що щось наближається. Ліг спати, а через дві години його розбудили й повідомили, що почалася війна.
— Тодішня дружина хотіла їхати на роботу, вже завела машину. Тоді мені подзвонила мама й сестра, і я зрозумів що все серйозно, виходжу й кажу дружині: «Ти сьогодні на роботу, мабуть, не їдеш». Ми зачекали, щоб зменшилася завантаженість доріг і стане зрозуміліше як діяти далі, а тоді вирішили їхати.
Спочатку вирушили до Івано-Франківська, де мешкав батько Валентина. У дорозі родина провела близько 20 годин. Наступні кілька місяців вони переїжджали від Франківська до Закарпаття, де проживають його мати й сестра. Валентин Кузан у той період фотографував волонтерський рух, роботу медиків для ВООЗ та допомагав розселяти людей, зокрема знайомих із Київщини, які були змушені покинути домівки через війну.
У червні повернулися додому, до Києва. Відтоді Валентин Кузан зміг повноцінно їздити на зйомки та продовжити співпрацю з українськими медіа, як раніше. Багато його робіт за період повномасштабного вторгнення презентували на виставках за кордоном, деякі світлини публікували іноземні медіа, зокрема американські та британські.
— Перша зйомка військових була для «Ukraїner» — серія інтелектуалів у війську. Потім запросили для СтратКому ЗСУ — познімати на фронті. А далі 1,5 року їздив Україною для ЗМІ: фотографував усе, що повʼязане з війною та протистоянням росіянам, зокрема для «Локальної історії».
Валентин Кузан також співпрацював з ЮНЕСКО, фіксував російські злочини — Спасо-Преображенський собор в Одесі, який постраждав під час російської атаки. Його фото долучили до матеріалів справи.
Для видання «Локальна історія» знімав розграбований музей у Херсоні. Там була зала Другої світової війни, де виставляли нагороди учасників, які народилися на Херсонщині. Під час окупації росіяни всі нагороди просто зірвали зі стенду.
Для «The Ukrainians» Валентин фотографував політичних вʼязнів, серед них — закарпатця Івана Мирона. А також знімав серію «Підрозділів перемоги» — про видатні підрозділи ЗСУ, які відзначилися в боях.
Навесні та влітку 2023 року Валентин Кузан долучився до двох таких зйомок — фотографував для «Ukraїner» 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців та 93-тю окрему механізовану бригаду «Холодний Яр». Тоді команда знімала документальний фільм.
У 2023 році вирішив мобілізуватися до лав української армії, а саме до пресслужби 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
— На службу заступив у вересні на Донеччині на Вугледарському напрямку й прослужив 1,5 року. Вугледарський напрямок 72-га бригада тримала майже тисячу днів і там весь час відбувалися російські штурми, жорсткі бої, ми були там в обороні. Фотографуючи безпосередньо на фронті, я відчув себе на своєму місці.
Як документувати війну
Валентин старався знімати все. Його обовʼязком було фіксувати життя воїнів та публікувати матеріали на офіційних сторінках бригади. Через обʼєктив прагнув показати людей, які захищають Україну.
– До мобілізації спостерігав, як відбувається трансформація в людях, як вони переживають страшний стрес. За рік побачив неймовірну втому, вигорання, але водночас неймовірну стійкість, яка проглядалась за усім пережитим. Коли почав знімати на фронті, це була зовсім інша картина – спокою. Якщо цивільні весь час відчували тривогу, то у військових – здоровий страх, який змушує тебе реагувати на небезпеку, але тривоги нема, ти зосереджений на тому, що ти робиш. А коли небезпеки нема, ти відпочиваєш.
Як фотограф, Валентин звик, що люди самі приходять до нього на зйомки, але з військовими довелося працювати інакше: просити їх про фото та робити знимки значно швидше, нерідко — в екстремальних умовах.
У роботі Валентину імпонує відчуття безпосередності, коли жодних очікувань немає, ти не маєш дати результат, який людині сподобається, а можеш повернутися до власних відчуттів.
Водночас, зізнається медійник, були моменти, коли натиснути кнопку фотоапарата було складно… доводилося знімати загиблих:
— У деякі моменти я був радий, що між мною і тим, що відбувається, є камера. Я можу її підняти, захиститися від всього, натиснути кнопку — і все там залишається, а до себе я це не допускаю. Війна мене ніби почистила. Людина може прожити життя й не знати, на що вона здатна, які ризики й відповідальність може на себе взяти, а які ні. Мені було важливо відповідно до своїх цінностей піти й реалізовувати у дії, а не просто декларувати патріотичну позицію. І коли я ці виклики прийняв, повернувся з війська, — зрозумів, що мені легше, зрозумів, на що я здатен, коли дуже-дуже страшно. Зараз мені набагато спокійніше із самим собою.
«Я не хочу повертатися на війну. Але я розумію, що йшов туди, аби бути готовим захищати»
Взимку 2025 року Валентин Кузан повернувся з війни, з лютого він у статусі ветерана. Зараз відновлюється та пристосовується до цивільного життя.
— Як і багато українців, лікую депресію. Дуже незручна тема, але про неї варто говорити, адже багато людей це переживає. Був у ветеранському кемпі, де ветеранів зібрали на відпочинок, спонукали їх до спорту, навчали для подальшої роботи, працевлаштовували. Спочатку склалося враження, що всі люди чужі. Ніби ти знову у війську, не контролюєш, з ким спілкуєшся, а просто ці люди є поруч, та й усе. А потім поступово розумієш, що тут всі такі, як я. Звісно, історії дуже різні, але всі проживають подібні труднощі й долають такі ж виклики.
Валентин зізнається, що, як людина, він дуже емпатичний і потребує багато часу, аби відійти від потрясінь. У цьому допомагає терапія та спорт. На Донеччині біля хати, де розміщували військових, знайшлася стара штанга. Валентин ніколи не був прихильником тягати залізо, однак навіть така можливість позайматися спортом була для нього дуже корисною.
У складні моменти йому також допомагали буденні справи, пошук корисної роботи. Також змінилося його ставлення до життя та цінності:
— До багатьох речей почав ставитися легше. Усе минуще, всі проблеми вирішуються. Цінно проводити час із людьми, які тобі дійсно близькі за духом. Якщо ви живі й здорові, ваші рідні живі й здорові, ви ситі, в теплі й чистоті, не в багнюц, — оце круто! Прості речі. Водночас для військового дуже важливо знати, що є хтось, хто тебе чекає і любить. Це робить його щасливим.
Валентин також спостерігає за змінами, які відбулися в українському суспільстві з початком повномасштабної війни. На його думку, певний розкол у суспільстві стався тоді, коли частина людей виявилася не готовою брати на себе відповідальність у спільній боротьбі:
— Є пасіонарна частина, яка активну позицію займає, хоче мати чисту совість перед собою у цьому конфлікті де зло на нас напало і хоче нас знищити. І є частина людей, яка раціоналізує, чому вона цього не робить. Пояснювати собі, чому я досі не долучився до боротьби з москалями, — не заслуговує на повагу.
Він також зауважив як змінилося ставлення суспільства до зборів і підтримки фронту. Всім хочеться, щоб війна закінчилася, люди почали вірити, що вже ледь не наступного місяця це відбудеться. Але на фронті нічого не закінчується, немає сигналів. Навпаки — наразі дуже активні бойові дії відбуваються. Якщо орієнтуватися на це, то приводів зменшувати допомогу немає.
— Зараз я зрозумів, чому старі люди казали «тільки б не війна». Це найстрашніше. Найжахливіша на світі штука. Це ж подумати тільки, люди винайшли залізяки, які на шаленій швидкості впиваються в тіло, руйнують тканини, пошкоджують людину й забирають в неї життя. Стільки винаходів, щоб нести страждання і смерть. І це я фотографом був. А якщо говорити про піхоту, які постійно здійснюють штурми, постійно отримують поранення й втрачають побратимів, – це найжахливіше, що може бути. Я не хочу повертатися на війну. Але я розумію, що йшов туди, аби бути готовим захищати.
Місія після війни: зберегти історію через фотографію
Валентин Кузан у розмові також акцентує на глибшому сенсі української перемоги — не лише як військового тріумфу, а як історичної точки опори для нації. На його думку, ми ще не усвідомили масштаб того, що українцям вдалося зробити та вдається досі.
— Для України велика перемога — це втримати державність у боротьбі з ворогом, якому ми вже століттями по-різному чинимо супротив. Втриматися і зберегти незалежність. І мене дивує, що немає достатньої уваги до захисту Києва на початку повномасштабного вторгнення, як до глобальної історичної події. Бо коли згадуєш усі події, яка величезна небезпека була, а ми втримались. Це дуже боляче і складно, але в контексті того, як було і як могло бути, то ми дали такого тягла москалям!
Нещодавно Валентин Кузан виграв ветеранський грант для розвитку власної справи. Зараз із фотографом Олександром Масловим (митець жив у Нью-Йорку близько 20 років, наразі повернувся в Україну) планує відкрити фотостудію.
Також у планах — видати книжку з власними спогадами про загиблих на війні побратимів, та активно долучатися до розвитку спільноти Української асоціації професійних фотографів Мстислава Чєрнова.
Він також наголошує на важливості створення Українського музею фотографії.
— Потрібна інституція, яка досліджує українську фотографію, систематизує архіви, сканує, приводить все до ладу, зокрема проводить якісні дослідження регіональних архівів, зокрема, у важкодоступних місцях або маловідомих населених пунктах. Наразі все несистематизовано. Багато хто підтримує ініціативу електронного архіву й архівування файлів на захищених серверах. І це не лише про фотографію, а й про нашу історію.
За словами Валентина, після війни українцям знадобиться час, аби отямитись та відновитись. На питання, що сам планує зробити у перший день перемоги, відповідає: «Виспатися!».
Фото з особистого архіву Валентина Кузана та його соцмереж
