Валентин Кузан почав фотографувати ще в 10 класі. Згодом закінчив навчання на відділенні журналістики УжНУ. Своє життя повʼязав із фотографією. Зараз його знають як фотографа-портретиста, а також військового кореспондента. У цивільному житті Валентин знімав українських митців та працював із багатьма українськими медіа, зокрема “Локальною історією”, The Ukrainians”, “Ukraїner” та іншими. А потім сталася повномасштабна війна…
24 лютого Валентин перебував з родиною вдома, за 70 кілометрів від Києва. У ніч вторгнення саме пригнав нове авто, відчував, що щось наближається. Ліг спати, а через дві години його розбудили й повідомили, що почалася війна.
– Дружина хотіла їхати на роботу, вже завела машину. Тоді мені подзвонила мама й сестра, і я зрозумів що все серйозно, виходжу й кажу дружині: “Ти сьогодні на роботу, мабуть, не їдеш”. Ми зачекали доки спаде навантаженість на дорогах і стане зрозуміліше як діяти далі, а тоді вирішили їхати.
Спочатку вирушили до Івано-Франківська, де мешкав батько Валентина. У дорозі родина провела близько 20 годин. Наступні кілька місяців вони переїжджали від Франківська до Закарпаття, де проживають його мати й сестра. Валентин Кузан у той період фотографував волонтерський рух, роботу медиків для ВООЗ та допомагав розселяти людей, зокрема знайомих із Київщини, які були змушені покинути домівки через війну.
У червні повернулися додому, до Києва. Відтоді Валентин Кузан зміг повноцінно їздити на зйомки та продовжити співпрацю з українськими медіа, як раніше. Багато його робіт за період повномасштабного вторгнення побувало на виставках за кордоном, деякі світлини публікували іноземні медіа, зокрема американські та британські.
– Перша зйомка військових була для “Ukraїner” – серія інтелектуалів у війську. Потім запросили для СтратКому ЗСУ познімати на фронті. А далі 1,5 року їздив Україною для ЗМІ: фотографув усе, що повʼязане з війною та протистоянням росіянам, зокрема для “Локальної історії”.
(аудіокоментар):
«Спитав скільки там зарядів, кажуть: “дванадцять”. Я вставив у вуха затички й чекаю доки буде дванадцять пострілів. Мені ще тоді сказали: “тільки завершуємо стріляти, бігом до нас, з цього місця вже стріляли і росіяни могли його вирахувати, тому потрібно миттєво забиратися звідси”. Я стою, нарахував вже половину, а воно дуже швидко стріляє: було шість пострілів, а я нарахував десь чотири, далі чекаю, може перезарядка. Мені ж відповіли на питання скільки вміщає зарядів, а заряджено було шість і якби я розумівся і звернув увагу, що заряджена половина, то знав би, що ми відстрілялися. А так досвіду не було. Я чекаю з фотоапаратом, думаю чому не стріляють. Обережно витягаю затичку і чую лайку, – сміється Валентин. – Кричать мені: “бігом сюди, що ти там робиш”. І я через поле й траву, в броніку з камерою біжу. Вже стемніло, нічого не видно. Біжу на звук. Добігаю і мене вже у русі за бронік затягують всередину буса. Ми відʼїжджаємо буквально 100 метрів, а в тій точці прильоти починаються. Мало не накликав біду не лише на себе».
Валентин Кузан також співпрацював з ЮНЕСКО, фіксував російські злочини – Спасо-Преображенський собор в Одесі, який постраждав під час російської атаки. Його фото долучили до матеріалів справи.
Для видання “Локальна історія” знімав розграбований музей в Херсоні. Там була зала Другої світової війни, де виставляли нагороди учасників війни, які народились на Херсонщині. Під час окупації росіяни всі нагороди вирвали просто з основи стенду, з корінням.
Для “The Ukrainians” Валентин фотографував політичних вʼязнів, серед них – закарпатця Івана Мирона. А також знімав серію “Підрозділів перемоги” – про видатні підрозділи ЗСУ, які відзначилися в боях.
Навесні та влітку 2023 року Валентин Кузан долучився до двох таких зйомок – фотографував для “Ukraїner” 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців та 93-тю окрему механізовану бригада «Холодний Яр». Тоді команда знімала документальний фільм.
У 2023 році вирішив мобілізуватися до лав української армії, а саме до пресслужби 72-гої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
– На службу заступив у вересні на Донеччині на Вугледарському напрямку й прослужив 1,5 року. Вугледарський напрямок 72-га бригада тримала майже тисячу днів і там весь час відбувалися російські штурми, жорсткі бої, ми були там в обороні. Фотографуючи безпосередньо на фронті, я відчув себе на своєму місці.
Валентин старався знімати все. Його обовʼязком було фіксувати життя воїнів та публікувати матеріали на офіційних сторінках бригади. Через обʼєктив прагнув показати людей, які захищають Україну.
– До мобілізації спостерігав, як відбувається трансформація в людях, як вони переживають страшний стрес. За рік побачив неймовірну втому, вигорання, але водночас неймовірну стійкість, яка проглядалась за усім пережитим. Коли почав знімати на фронті, це була зовсім інша картина – спокою. Якщо цивільні весь час відчували тривогу, то у військових – здоровий страх, який змушує тебе реагувати на небезпеку, але тривоги нема, ти зосереджений на тому, що ти робиш. А коли небезпеки нема, ти відпочиваєш.
Як фотограф, Валентин звик, що люди самостійно приходять до нього на зйомку, але з військовими довелось працювати інакше.
(аудіо):
«Тут я такий самий військовий, на мене не дуже звертають увагу. Я кажу, давайте зробимо портрет, а мені «та нє». І треба долати барʼєр, навʼязуватись, аргументувати, що це важливо. Кажу: “поставиш в тіндер курахівський”».
З його слів також дуже змінилися часові обмеження: раніше звична зйомка тривала близько години.
– Розмовляєш і фотографуєш. Тут інакше, приходиш, зразу багато людей, зробив кілька кадрів одному, кілька другому, процес зняв, погляд вихопив. Але коли приїжджаєш на позиції, то там вже навпаки – 95% часу це розмова. Можете добу провести з людьми разом. Мені це занурення в тему було потрібне. А потім три хвилини і цього достатньо для “того самого” кадру.
У роботі Валентину імпонує відчуття безпосередності, коли жодних очікувань немає, ти не маєш дати результат, який людині сподобається, а можеш повернутися до власних відчуттів.
Водночас, зізнається медійник, були моменти коли натиснути кнопку фотоапарата було складно, зокрема, коли доводилось знімати загиблих:
– У деякі моменти я був радий, що між мною і тим, що відбувається, є камера. Я можу її підняти і захиститися від всього, натиснути кнопку і все там залишається, а до себе я це не допускаю. Війна мене ніби почистила. – Людина може жити все життя й не знати, на що вона здатна, які ризики й відповідальність може на себе взяти, а що ні. Мені було важливо відповідно до своїх цінностей піти й реалізовувати їх на діях, а не просто декларувати патріотичну позицію. І коли я ці виклики прийняв, повернувся з війська – зрозумів, що мені легше, зрозумів на що я здатен коли дуже-дуже страшно. Зараз мені набагато спокійніше із самим собою.
«Я не хочу повертатися на війну. Але я розумію, що йшов туди, аби бути готовим захищати»
Взимку 2025 року Валентин Кузан повернувся з війни, з лютого він у статусі ветерана. Зараз відновлюється та пристосовується до цивільного життя.
– Як і багато українців, лікую депресію. Дуже незручна тема, але про неї варто говорити, адже багато людей це переживає. Був у ветеранському кемпі, де ветеранів зібрали на відпочинок, спонукали їх до спорту, навчали для подальшої роботи, працевлаштовували. Спочатку склалося враження, що всі люди чужі. Ніби ти знову у війську, не контролюєш з ким спілкуєшся, а просто ці люди є поруч, та й усе. А потім поступово розумієш, що тут всі такі як я. Звісно, історії дуже різні, але всі проживають подібні труднощі й долають такі ж виклики.
Валентин зізнається, що, як людина, він дуже емпатичний і потребує багато часу, аби відійти від потрясінь. У цьому допомагає терапія та спорт. На Донеччині біля хати, де розміщували військових, знайшлася стара штанга. Валентин ніколи не був прихильником тягати залізо, однак навіть така можливість позайматися спортом була для нього дуже корисною.
У складні моменти йому також допомагали буденні справи, пошук корисної роботи. Також змінилося його ставлення до життя та цінності:
– До багатьох речей почав ставитися легше. Усе минуще. Всі проблеми вирішаться. Цінно проводити час з людьми, які тобі дійсно близькі за духом, розмовляти, спілкуватись. Ви живі й здорові. Ваші рідні живі й здорові. Ви ситі, в теплі чисті, не в багнюці – оце круто. Прості речі. Водночас однією з найпотрібніших речей для військового є знати, що «є хтось, хто тебе чекає й любить. Це робить щасливим.
Валентин також спостерігає за змінами, які відбулися в українському суспільстві з початком повномасштабної війни. На його думку, певний розкол у суспільстві стався тоді, коли певна частина людей виявилася не готовою брати на себе відповідальність у спільній боротьбі:
– Є пасіонарна частина, яка активну позицію займає, хоче мати чисту совість перед собою у цьому конфлікті де зло на нас напало і хоче нас знищити. І є частина людей, яка раціоналізує, чому вона цього не робить. Пояснювати собі, чому я досі не долучився до боротьби з москалями – не заслуговує на жодну повагу.
Він також зауважив як змінилося ставлення суспільства до зборів і підтримки фронту. Мовляв, усім хочеться, щоб війна закінчилася, люди почали вірити, що вже ледь не наступного місяця це відбудеться. Але на фронті нічого не закінчується, немає ніяких сигналів. Навпаки – наразі дуже активні бойові дії відбуваються. Якщо орієнтуватися на це, то приводів зменшувати допомогу немає.
– Зараз я зрозумів, чому старі люди казали “тільки б не війна”. Це найстрашніше. Найжахливіша на світі штука. Це ж подумати тільки, люди винайшли залізяки, які на шаленій швидкості впиваються в тіло, руйнують тканини, пошкоджують людину й забирають в неї життя. Стільки винаходів, щоб нести страждання і смерть. І це я фотографом був. А якщо говорити про піхоту, які постійно здійснюють штурми, постійно отримують поранення й втрачають побратимів – це найжахливіше, що може бути. Я не хочу повертатися на війну. Але я розумію, що йшов туди, аби бути готовим захищати.
Валентин Кузан у розмові також акцентує на глибшому сенсі української перемоги – не лише як військового тріумфу, а як історичної точки опори для нації. На його думку, ми ще повною мірою не усвідомили масштаб того, що українцям вдалося зробити та вдається досі.
– Для України велика перемога – це втримати державність у боротьбі з ворогом, якому ми вже століттями по-різному чинимо супротив. Втриматися і зберегти незалежність. І мене дивує, що немає достатньої уваги до захисту Києва на початку повномасштабного вторгнення, як до глобальної історичної події. Бо коли згадуєш усі події, яка величезна небезпека була, а ми втримались. Це дуже боляче і складно, але в контексті того як було і як могло бути, то ми дали такого тягла москалям.
Нещодавно Валентин Кузан виграв ветеранський грант для розвитку своєї справи. Зараз він планує разом з фотографом Олександром Масловим (жив у Нью-Йорку близько 20 років, наразі повернувся в Україну) відкрити фотостудію.
Також у його планах видати книжку з власними спогадами про загиблих на війні побратимів, а також активна участь у розвитку спільноти Української асоціації професійних фотографів Мстислава Чєрнова, до створення якої Валентин долучився у 2023 році.
Він також наголошує на важливості створення Українського музею фотографії.
– Потрібна інституція, яка досліджує українську фотографію, систематизує архіви, сканує, приводить все до ладу, зокрема проводить якісні дослідження регіональних архівів, зокрема, у важкодоступних місцях або маловідомих населених пунктах. Наразі все несистематизовано. Багато хто підтримує ініціативу електронного архіву й архівування файлів на захищених серверах. І це не лише про фотографію, а й про нашу історію.
За словами Валентина, після війни українцям знадобиться час, аби отямитись та відновитись. На питання, що сам планує зробити у перший день перемоги відповідає: “Виспатися!”.
Авторки Валерія Рубаняк, Христина Сібулатова
Валентин Кузан почав фотографувати ще в 10 класі. Згодом закінчив навчання на відділенні журналістики УжНУ. Своє життя повʼязав із фотографією. Зараз його знають як фотографа-портретиста, а також військового кореспондента. У цивільному житті Валентин знімав українських митців та працював із багатьма українськими медіа, зокрема “Локальною історією”, The Ukrainians”, “Ukraїner” та іншими. А потім сталася повномасштабна війна…
24 лютого Валентин перебував з родиною вдома, за 70 кілометрів від Києва. У ніч вторгнення саме пригнав нове авто, відчував, що щось наближається. Ліг спати, а через дві години його розбудили й повідомили, що почалася війна.
– Дружина хотіла їхати на роботу, вже завела машину. Тоді мені подзвонила мама й сестра, і я зрозумів що все серйозно, виходжу й кажу дружині: “Ти сьогодні на роботу, мабуть, не їдеш”. Ми зачекали доки спаде навантаженість на дорогах і стане зрозуміліше як діяти далі, а тоді вирішили їхати.
Спочатку вирушили до Івано-Франківська, де мешкав батько Валентина. У дорозі родина провела близько 20 годин. Наступні кілька місяців вони переїжджали від Франківська до Закарпаття, де проживають його мати й сестра. Валентин Кузан у той період фотографував волонтерський рух, роботу медиків для ВООЗ та допомагав розселяти людей, зокрема знайомих із Київщини, які були змушені покинути домівки через війну.
У червні повернулися додому, до Києва. Відтоді Валентин Кузан зміг повноцінно їздити на зйомки та продовжити співпрацю з українськими медіа, як раніше. Багато його робіт за період повномасштабного вторгнення побувало на виставках за кордоном, деякі світлини публікували іноземні медіа, зокрема американські та британські.
– Перша зйомка військових була для “Ukraїner” – серія інтелектуалів у війську. Потім запросили для СтратКому ЗСУ познімати на фронті. А далі 1,5 року їздив Україною для ЗМІ: фотографув усе, що повʼязане з війною та протистоянням росіянам, зокрема для “Локальної історії”.
(аудіокоментар):
«Спитав скільки там зарядів, кажуть: “дванадцять”. Я вставив у вуха затички й чекаю доки буде дванадцять пострілів. Мені ще тоді сказали: “тільки завершуємо стріляти, бігом до нас, з цього місця вже стріляли і росіяни могли його вирахувати, тому потрібно миттєво забиратися звідси”. Я стою, нарахував вже половину, а воно дуже швидко стріляє: було шість пострілів, а я нарахував десь чотири, далі чекаю, може перезарядка. Мені ж відповіли на питання скільки вміщає зарядів, а заряджено було шість і якби я розумівся і звернув увагу, що заряджена половина, то знав би, що ми відстрілялися. А так досвіду не було. Я чекаю з фотоапаратом, думаю чому не стріляють. Обережно витягаю затичку і чую лайку, – сміється Валентин. – Кричать мені: “бігом сюди, що ти там робиш”. І я через поле й траву, в броніку з камерою біжу. Вже стемніло, нічого не видно. Біжу на звук. Добігаю і мене вже у русі за бронік затягують всередину буса. Ми відʼїжджаємо буквально 100 метрів, а в тій точці прильоти починаються. Мало не накликав біду не лише на себе».
Валентин Кузан також співпрацював з ЮНЕСКО, фіксував російські злочини – Спасо-Преображенський собор в Одесі, який постраждав під час російської атаки. Його фото долучили до матеріалів справи.
Для видання “Локальна історія” знімав розграбований музей в Херсоні. Там була зала Другої світової війни, де виставляли нагороди учасників війни, які народились на Херсонщині. Під час окупації росіяни всі нагороди вирвали просто з основи стенду, з корінням.
Для “The Ukrainians” Валентин фотографував політичних вʼязнів, серед них – закарпатця Івана Мирона. А також знімав серію “Підрозділів перемоги” – про видатні підрозділи ЗСУ, які відзначилися в боях.
Навесні та влітку 2023 року Валентин Кузан долучився до двох таких зйомок – фотографував для “Ukraїner” 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців та 93-тю окрему механізовану бригада «Холодний Яр». Тоді команда знімала документальний фільм.
У 2023 році вирішив мобілізуватися до лав української армії, а саме до пресслужби 72-гої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
– На службу заступив у вересні на Донеччині на Вугледарському напрямку й прослужив 1,5 року. Вугледарський напрямок 72-га бригада тримала майже тисячу днів і там весь час відбувалися російські штурми, жорсткі бої, ми були там в обороні. Фотографуючи безпосередньо на фронті, я відчув себе на своєму місці.
Валентин старався знімати все. Його обовʼязком було фіксувати життя воїнів та публікувати матеріали на офіційних сторінках бригади. Через обʼєктив прагнув показати людей, які захищають Україну.
– До мобілізації спостерігав, як відбувається трансформація в людях, як вони переживають страшний стрес. За рік побачив неймовірну втому, вигорання, але водночас неймовірну стійкість, яка проглядалась за усім пережитим. Коли почав знімати на фронті, це була зовсім інша картина – спокою. Якщо цивільні весь час відчували тривогу, то у військових – здоровий страх, який змушує тебе реагувати на небезпеку, але тривоги нема, ти зосереджений на тому, що ти робиш. А коли небезпеки нема, ти відпочиваєш.
Як фотограф, Валентин звик, що люди самостійно приходять до нього на зйомку, але з військовими довелось працювати інакше.
(аудіо):
«Тут я такий самий військовий, на мене не дуже звертають увагу. Я кажу, давайте зробимо портрет, а мені «та нє». І треба долати барʼєр, навʼязуватись, аргументувати, що це важливо. Кажу: “поставиш в тіндер курахівський”».
З його слів також дуже змінилися часові обмеження: раніше звична зйомка тривала близько години.
– Розмовляєш і фотографуєш. Тут інакше, приходиш, зразу багато людей, зробив кілька кадрів одному, кілька другому, процес зняв, погляд вихопив. Але коли приїжджаєш на позиції, то там вже навпаки – 95% часу це розмова. Можете добу провести з людьми разом. Мені це занурення в тему було потрібне. А потім три хвилини і цього достатньо для “того самого” кадру.
У роботі Валентину імпонує відчуття безпосередності, коли жодних очікувань немає, ти не маєш дати результат, який людині сподобається, а можеш повернутися до власних відчуттів.
Водночас, зізнається медійник, були моменти коли натиснути кнопку фотоапарата було складно, зокрема, коли доводилось знімати загиблих:
– У деякі моменти я був радий, що між мною і тим, що відбувається, є камера. Я можу її підняти і захиститися від всього, натиснути кнопку і все там залишається, а до себе я це не допускаю. Війна мене ніби почистила. – Людина може жити все життя й не знати, на що вона здатна, які ризики й відповідальність може на себе взяти, а що ні. Мені було важливо відповідно до своїх цінностей піти й реалізовувати їх на діях, а не просто декларувати патріотичну позицію. І коли я ці виклики прийняв, повернувся з війська – зрозумів, що мені легше, зрозумів на що я здатен коли дуже-дуже страшно. Зараз мені набагато спокійніше із самим собою.
«Я не хочу повертатися на війну. Але я розумію, що йшов туди, аби бути готовим захищати»
Взимку 2025 року Валентин Кузан повернувся з війни, з лютого він у статусі ветерана. Зараз відновлюється та пристосовується до цивільного життя.
– Як і багато українців, лікую депресію. Дуже незручна тема, але про неї варто говорити, адже багато людей це переживає. Був у ветеранському кемпі, де ветеранів зібрали на відпочинок, спонукали їх до спорту, навчали для подальшої роботи, працевлаштовували. Спочатку склалося враження, що всі люди чужі. Ніби ти знову у війську, не контролюєш з ким спілкуєшся, а просто ці люди є поруч, та й усе. А потім поступово розумієш, що тут всі такі як я. Звісно, історії дуже різні, але всі проживають подібні труднощі й долають такі ж виклики.
Валентин зізнається, що, як людина, він дуже емпатичний і потребує багато часу, аби відійти від потрясінь. У цьому допомагає терапія та спорт. На Донеччині біля хати, де розміщували військових, знайшлася стара штанга. Валентин ніколи не був прихильником тягати залізо, однак навіть така можливість позайматися спортом була для нього дуже корисною.
У складні моменти йому також допомагали буденні справи, пошук корисної роботи. Також змінилося його ставлення до життя та цінності:
– До багатьох речей почав ставитися легше. Усе минуще. Всі проблеми вирішаться. Цінно проводити час з людьми, які тобі дійсно близькі за духом, розмовляти, спілкуватись. Ви живі й здорові. Ваші рідні живі й здорові. Ви ситі, в теплі чисті, не в багнюці – оце круто. Прості речі. Водночас однією з найпотрібніших речей для військового є знати, що «є хтось, хто тебе чекає й любить. Це робить щасливим.
Валентин також спостерігає за змінами, які відбулися в українському суспільстві з початком повномасштабної війни. На його думку, певний розкол у суспільстві стався тоді, коли певна частина людей виявилася не готовою брати на себе відповідальність у спільній боротьбі:
– Є пасіонарна частина, яка активну позицію займає, хоче мати чисту совість перед собою у цьому конфлікті де зло на нас напало і хоче нас знищити. І є частина людей, яка раціоналізує, чому вона цього не робить. Пояснювати собі, чому я досі не долучився до боротьби з москалями – не заслуговує на жодну повагу.
Він також зауважив як змінилося ставлення суспільства до зборів і підтримки фронту. Мовляв, усім хочеться, щоб війна закінчилася, люди почали вірити, що вже ледь не наступного місяця це відбудеться. Але на фронті нічого не закінчується, немає ніяких сигналів. Навпаки – наразі дуже активні бойові дії відбуваються. Якщо орієнтуватися на це, то приводів зменшувати допомогу немає.
– Зараз я зрозумів, чому старі люди казали “тільки б не війна”. Це найстрашніше. Найжахливіша на світі штука. Це ж подумати тільки, люди винайшли залізяки, які на шаленій швидкості впиваються в тіло, руйнують тканини, пошкоджують людину й забирають в неї життя. Стільки винаходів, щоб нести страждання і смерть. І це я фотографом був. А якщо говорити про піхоту, які постійно здійснюють штурми, постійно отримують поранення й втрачають побратимів – це найжахливіше, що може бути. Я не хочу повертатися на війну. Але я розумію, що йшов туди, аби бути готовим захищати.
Валентин Кузан у розмові також акцентує на глибшому сенсі української перемоги – не лише як військового тріумфу, а як історичної точки опори для нації. На його думку, ми ще повною мірою не усвідомили масштаб того, що українцям вдалося зробити та вдається досі.
– Для України велика перемога – це втримати державність у боротьбі з ворогом, якому ми вже століттями по-різному чинимо супротив. Втриматися і зберегти незалежність. І мене дивує, що немає достатньої уваги до захисту Києва на початку повномасштабного вторгнення, як до глобальної історичної події. Бо коли згадуєш усі події, яка величезна небезпека була, а ми втримались. Це дуже боляче і складно, але в контексті того як було і як могло бути, то ми дали такого тягла москалям.
Нещодавно Валентин Кузан виграв ветеранський грант для розвитку своєї справи. Зараз він планує разом з фотографом Олександром Масловим (жив у Нью-Йорку близько 20 років, наразі повернувся в Україну) відкрити фотостудію.
Також у його планах видати книжку з власними спогадами про загиблих на війні побратимів, а також активна участь у розвитку спільноти Української асоціації професійних фотографів Мстислава Чєрнова, до створення якої Валентин долучився у 2023 році.
Він також наголошує на важливості створення Українського музею фотографії.
– Потрібна інституція, яка досліджує українську фотографію, систематизує архіви, сканує, приводить все до ладу, зокрема проводить якісні дослідження регіональних архівів, зокрема, у важкодоступних місцях або маловідомих населених пунктах. Наразі все несистематизовано. Багато хто підтримує ініціативу електронного архіву й архівування файлів на захищених серверах. І це не лише про фотографію, а й про нашу історію.
За словами Валентина, після війни українцям знадобиться час, аби отямитись та відновитись. На питання, що сам планує зробити у перший день перемоги відповідає: “Виспатися!”.
Авторки Валерія Рубаняк, Христина Сібулатова