Юрист за освітою, випускник юридичного факультету УжНУ. У мирному житті працював у адвокатському об’єднанні, але війна поставила нові виклики. З перших хвилин повномасштабного вторгнення він став донором, волонтером, а вже наступного дня — добровольцем. Сьогодні — лейтенант, командир стрілецької роти.
Шлях у невідомість
Близько 4-ї ранку Павло Величко отримав повідомлення про початок повномасштабного вторгнення. У той момент він перебував вдома. Зібрався в місто й поїхав до свого офісу.
— Здав донорську кров з колегами, пішов відвідати волонтерів Руху підтримки Закарпатських військових і зібрав допомогу для війська з Мукачева. А вже ввечері зібрав сумку та вранці вирушив до ТЦК. Хоча думки приєднатися були й раніше, шкодую, що запізно зайнявся власною військовою підготовкою до опору.
Перший день у війську став точкою неповернення. Зізнається, що було відчуття кроку в невідомість. Добре усвідомлював, що війна затягнеться на роки. Рішення взяти до рук зброю Павло пояснює просто:
— Це мій громадянський обов’язок. Не поштовх, не емоція, а виважене усвідомлення, що боротьба за державу — це і є життя у незалежній країні.
У фронтових умовах Павло швидко пристосувався до нових реалій. Але зізнається: на четвертий рік служби все частіше забуває, ким був до повномасштабного вторгнення.
— Війна змінила всіх. Якщо хтось каже, що він не змінився, — то відверто бреше. Ким я став, мені й самому невідомо. Змінилося ставлення до злості та бажання помсти з метою притягнення росіян до відповідальності за скоєне.
«У найскладніші для себе моменти думаю про побратимів на більш гарячих ділянках фронту — їм точно складніше, ніж мені»
Відволіктися і перезавантажитися Павлу допомагає читання книг, підтримка друзів, рідних, побратимів, посестер з інших підрозділів, а також історії бойових медиків, українських рятувальників, ветеранів, котрі знайшли в собі сили жити й боротися далі:
— Ми всі повинні знаходити в собі сили та долати труднощі — для продовження опору. Це наш єдиний шанс на виживання.
Павло зізнається, що постійно зіштовхується з повним або частковим непорозумінням своєї служби. А з великою кількістю людей взагалі припинив спілкування, та не певен, що колись воно відновиться.
Про внутрішній неспокій і тишу вдома
Повернення додому — завжди виклик. Різниця в ритмах, пріоритетах і сприйнятті. Усе буденне здається чужим:
— Складно пояснити, якщо ви не на місці воїнів, що прибувають з іншої реальності додому раз на 6-10 місяців.
Павло був і залишається депутатом Холмківської сільради, але каже відверто: зараз не має змоги поєднувати службу з політичними обов’язками.
На Закарпатті спостерігає чималу кількість регіональних проблем і наголошує, що попри відсіч ворожої агресії, у нас ще попереду дуже багато роботи. Втім запевняє:
— Не варто перебільшувати катастрофи — це грає на руку ворогу, їхні спецслужби прискіпливо працюють над розколом суспільства, влади та війська.
«Дуже боляче, що через війну ми втрачаємо найкращих представників нації»
Армія є опорою для суспільства та держави, що зобов’язує і до відповідальності, і до пам’яті. Павло переконаний, що маємо ще багато навчитися. І найперше — повазі до людського життя, до самопожертви ветеранів, до пам’яті полеглих. Військо має найвищий рівень довіри. Воно сильне, і є єдиним гарантом безпеки у всій Європі, а не тільки в нашій державі. Загалом наш процес «дорослішання» як нації ще триває.
— Українці змінилися суттєво, стали сильнішими, визначилися у векторі розвитку остаточно, з часом зросте і розуміння самостійності у багатьох процесах. Та ціна цього зростання — занадто висока. Дуже боляче, що через війну ми втрачаємо найкращих її представників, це може позначитися на повоєнному житті великими складнощами.
Павло помітив, що зборів стало більше, тому багато запитів і водночас матеріальних втрат. А відчуття втоми у суспільстві відчутне, хоча й не без допомоги ворога чи власних розчарувань у тривалості конфлікту, або ж рівня складності його викликів.
«У перший день перемоги хочу згадати всіх, хто не дожив. А далі — вирушити в подорож, щоб знову відчути, як це: просто жити…»
Його бачення перемоги — багатогранне. Це і звільнення та відновлення територій, і збереження армії, і державного суверенітету. А в ідеалі — ліквідація самої загрози в особі росії.
— У перший день перемоги хочу згадати всіх, хто не дожив. А далі вирушити в подорож, щоб знову відчути життя. Планувати щось під час війни, та ще й на майбутнє по її завершенні — дуже невдячна справа.
Наразі Павло помітний в інформаційному просторі, зокрема завдяки мотиваційним публікаціям. Та для нього це не просто слова, а дисципліна і відповідальність.
— Писати вдається щоразу складніше, оскільки спочатку потрібно переконати себе, що віриш у те, про що пишеш, що маєш сили те все відстояти. Слова повинні бути підкріплені діями. Тому ці тексти в першу чергу самодисципліна, а вже потім сподівання, що хтось також знайде зміст у цих реченнях для себе, для своєї ділянки боротьби.
«Доки ти живий — все можна вирішити чи вчинити інакше…»
Сьогодні Павло живе без планів, але з глибокою повагою до життя. Став цінувати життя більше за інші дрібниці, особливо йдеться про цивільні проблеми й матеріальні потреби. Також багато читає. Це і спосіб відволіктись, і професійний обов’язок. Гарних книг прочитано багато, говорить Павло, але для розуміння масштабу викликів та наслідків війни радить прочитати велику працю Тоні Джадта «Після війни».
— Військо повинне вчитися на досвіді й помилках інших, адже потім власні помилки можуть стати трагічними.
Світлини із соцмереж Павла Величка
