Журналістка, монтажерка, громадська активістка Наталія Білей вступила до лав ЗСУ після смерті друга — офіцера Андрія Вовченка влітку 2023 року. Разом із подругою Антоніною Корнутою приєдналася до Третьої штурової. На війні вона займається медійним напрямком підрозділу — працює у польовому шпиталі санітаркою та на стабілізаційному пукнті. Її стрічка в соцмережах — це фото й дописи про побратимів і посестер. Звична для неї реальність — допомога військовим із надскладними травмами, ампутаціями, ПТСР.
24 лютого Наталія прокинулася в Ужгороді — в квартирі, яку ділила з сестрою та подругою Антоніною Корнутою. Напередодні вони разом дивилися російські пропагандистські програми та вже розуміли, що велика війна проти України — тільки питання часу.
— Ми відчували, що буде вторгнення. Мозок це усвідомлював, а в серці ще була надія… Читали про їхні війни проти інших націй. Я хотіла підготуватися до шквалу насильства і звірств, які будуть чинити росіяни. Проте до того, що відбулось і відбувається сьогодні з нами, підготуватися неможливо.
Вибір власного шляху
До великої війни Наталія працювала на місцевому телеканалі монтажеркою. Перед тим були університетські роки, що припали на Революцію Гідності. Утім негативне ставлення до росії сформувалося значно раніше — під час розповідей батьків і родинних спогадів. У 1945 році радянська влада забрала в її родичів майже всю землю…
— Коли навчалася на першому курсі, почалася Революція Гідності і російсько-українська війна. Все російське стало для мене кривавим. Я знала про тисячоліття злочинів цієї імперії. Та на якомусь етапі все ж була інфантильність: слухала російську музику, деколи читала російською. Але з початком повномасштабного вторгнення це відсіклося повністю. Зараз навіть говорити дивно. Цього сміття слід було позбутися ще 2014 року.
30 липня 2023 року загинув Андрій Вовченко — офіцер 47 ОМБр, друг Наталки і Тоні. Його смерть стала крайньою точкою, після якої не залишилося сумнівів про службу в ЗСУ.
— Ми шукали варіанти і Тоня побачила допис начмеда 3 ОШБр Авіцени про набір людей. Хоч на ті посади не підходили, Тоня написала. І врешті ми обидві опинилися в Третій штурмовій: я — у медроті, Тоня — в патронатній службі.
Базова загальновійськова підготовка не обійшлася без викликів: В армії, на жаль, все ще трапляються стереотипи, але ситуація змінюється. Після прибуття до медроти дискримінацію не відчула.
— Моїм найвищим командиром у бригаді була жінка. Авторитет здобувається вчинками. Якщо ти віддано працюєш, це бачать інші і приймають за свою.
Стабілізаційний пункт, де служить Наталія, хоч і не передова, але теж поле бою — за людські життя. Це своєрідний польовий шпиталь із хірургами, анестезіологами, медсестрами, санітарами, реєстраторами. Серед них багато жінок.
— Робота медика складна, особливо, якщо це стосується амбулаторного прийому зранку до вечора, або невідкладних станів. Ми всі працюємо однаково. Але мушу сказати: мої побратими — справжні джентельмени.
Наталія працювала на стабілізаційному пункті, де поранені отримують першу медичну допомогу перед евакуацією. Її завданням була реєстрація: заповнювала медичні документи, звіти.
За таких обставин дуже важливо зберігати баланс між правдою і безпекою, — пояснює Наталія. Адже на стабпункті не можна показувати зовнішню територію, назви, деталі інтер’єру, — все це може коштувати дорого. Журналісти, які туди приїжджають, отримують чіткі інструкції, а кожен матеріал ретельно переглядається перед публікацією.
«Якщо не знаємо історії, залишимось у меншості»
Наталка періодично переглядає стрічку новин Ужгородської міськради, читає історії загиблих закарпатців. Найбільше її цікавлять новини про військових, зокрема, як волонтери навідують поранених у лікарнях. Хвилює і те, що на полонині Руні планують встановити вітряки.
— Зараз саме час змінюватись і брати активну участь у житті громади, а не заплющувати очі на корупційні схеми.
До війни Наталка займалася декомунізацією. Зараз переконана: потрібна не лише вона, а й повноцінна деколонізація.
— Ми вже не колонія чехів чи угорців. У нас є свої герої, свої автентичні назви. Чому серед мініскульптурок так мало українських? Питання відкрите.
Дівчину дратує так званий «русинський рух». Дехто з таких діячів просуває на Закарпатті ідею про «утиски мови», хоча йдеться не про окрему мову, а про діалект.
— Українська мова багата на діалекти. Історично склалось, що на Закарпатті вони збереглись найкраще. Але це все одно діалект, а не окрема мова. Хоча є люди, які називають себе русинами, мають своє радіо, видають книги. Мені це видається незрозумілим.
Усе це — і махінації в громадах, і збереження церков УПЦ МП, і маніпуляції з ідентичністю, — Наталія Білей бачить як частину однієї хвороби.
— Простежується закономірність: якщо ми не знаємо власної історії, історії своїх родин, своїх міст і сіл, — залишимось у меншості.
Любов до України — це коли не терпиш нічого, де є слід російського
У відпустці Наталку може вивести з рівноваги… звук літака. Це автоматичний тригер. Але ще більше — російська мова на вулицях.
— Я пішла на війну з любові до України, до людей. Тому не терплю нічого, де є слід російського.
Уже рік дівчина живе в колі військових і зазначає, що це люди з неймовірними здібностями, які в цивільному житті не завжди вирізняються з-поміж інших. Справжні воїни не носять патчів, не публікують шевронів. І героїв серед них зазвичай не впізнаєш.
— Мені складно сказати, як змінилося ставлення до армії в суспільстві. Бо моє суспільство — це армія. Але я б дуже хотіла, щоб люди не лякалися. Щоб були відкритими. Бо той, хто щодня стримує штурми ворога, може виглядати як звичайний хлопець із твого села. То як їх розпізнати? Ніяк. Просто будь добрим до всіх.
На базі підготовки поруч із нею були 18-річні хлопці та дівчата. Вони щойно закінчили школу, ще не встигли навіть покохати, але вже стали частиною спротиву.
— Гартується нове покоління, яке буде знати нашу мову, цінуватиме нашу землю. Зміни відбуваються щодня. Полова серед жита ростиме завжди. Виховуймо себе, діймо!
«Твоя байдужість — це чиєсь життя»
Наталія Білей зазначає, що зараз дуже складно зі зборами для військових. Наприклад, у Третьої штурмової не вистачає медобладнання. Збір висить не перший місяць. Те саме — з M113 для евакуації поранених.
— Просто усвідом, що твоя байдужість — це чиєсь життя. А твоя активна участь — рятує життя сина твоєї сусідки, брата твоєї подруги, і врешті тебе самого.
Дівчину дратує мовчання, безініціативність. Кожен на своєму місці має бути максимально активним і не мовчати, коли бачить несправедливість.
— Наприклад, на кладовищі військових на Кальварії є жахливе бетонне покриття поміж могил. А діла до цього, певно, нікому нема. Місцевий бізнес і закарпатці повинні більше допомагати армії. Має бути більше української символіки, особливо в Берегові й угорськомовних селах. Кожна школа повинна бути українською. Якщо не хочете втратити все — не ігноруйте. Донатьте, підтримуйте, говоріть українською. А дітям читайте українські книжки.
Мрія про єдину соборну Україну
Дівчина ділиться, що на службі вона повернулася до себе — тієї, яка колись вступала на журналістику в УжНУ, яка завжди прагнула боротися і допомагати. Тому зараз почувається у своїй стихії.
Страхи не зникли, але з ними навчилася жити. Деякі вдалося подолати, інші — просто прийняти.
— Не живеш у вічному страху. Навпаки — починаєш сприймати життя як одне-єдине. І тому — неповторне.
Каже, що поруч із нею — люди, які творять історію. Ті, хто щодня тримає незалежність.
— Побачити, як когось повертають до життя, рятують руку чи ногу, витягують уламки з-під печінки — дивовижно. І це — будні медиків по всій лінії зіткнення.
Вважає, що коли бачиш війну трошки ближче, ніж цивільний, то хочеш показувати не тільки погане, але й хороше, бо його на війні вистачає.
Утім не з усіма емоціями може впоратися. Розповідає, що під час відпустки звернулася до психіатра.
— Він виписав легкі транквілізатори, які не заважають працювати, але прибирають тривогу. Я краще сплю, більше їм, можу розібратися зі своїми думками. Іноді просто треба вміти втішити себе.
Поруч — побратими і посестри. Каже, це люди, з якими не треба тримати обличчя.
— З ними можна бути собою і проявляти емоції. Коханий, який підтримує, разом розділяємо сумні моменти. Молитва допомагає. Часом відволікаюсь перечитуванням Гаррі Поттера. І, звісно, гумор. У медиків він специфічний.
Про перемогу не думає, мріє про єдину соборну Україну. А якщо уявити той день, коли все закінчиться, хоче простого:
— Вимкнути телефон. І просто поїхати кудись, не попередивши нікого.
Дівчині сподобався Краматорськ, хотіла б колись там пожити. І в мирному житті — будувати сім’ю, робити світ трохи кращим.
— З 2022 року дуже захотілося жити. І тепер життя — найвища цінність. Воно тендітне, його треба берегти. Людина — найвища цінність. А любов — найвища чеснота.
Нехтувала стосунками. А тепер розуміє: це велика сила і краса.
Текст Христини Сібулатової
