Маріам Кемінь навчалася на кафедрі геодезії, а також на юридичному факультеті. У юності мріяла бути лікаркою, однак родичі переконали обрати іншу професію. Вона спробувала працювати за фахом, але життя вирішило інакше, попри щирий інтерес до справи. Життєвий шлях привів її до піару та маркетингу. До початку повномасштабного вторгнення працювала у пресслужбі Управління поліції охорони Закарпатської області. А вранці 24 лютого 2024 року війна повністю змінила її плани…
Коли росіяни почали наступ, Маріам не могла в це повірити. Вона тоді перебувала вдома – в Ужгороді. Від однієї думки про війну очі наповнювалися слізьми. Та паніка тривала недовго. У неї була нагальна потреба діяти. Зателефонувала до Руху підтримки закарпатських військових, але почула, що там вистачало робочих рук.
Тоді Маріам, у тому ж одязі, що була вдома, зібралася до Закарпатської обласної станції переливання крові. А повернувшись, вирішила йти до війська. Разом із товаришами — депутатом Ужгородської міськради Олександром Волосянським, професором Федором Шандором, істориком Владиславом Товтином — вирушили до військкомату. Їй дали кілька днів на збір. У хаосі Маріам навіть забула повідомити своє керівництво у пресслужбі поліції охорони, що йде до війська. Зібрала тривожний рюкзак, склала з собою ковбаски й кілька солодких батончиків, а потім сміялася з себе: хіба військовим потрібен тривожний рюкзак?
«Всі дороги ведуть не до Риму, а до мене»
Маріам потрапила до військової частини в Ужгородському районі. Спочатку була шокована умовами: не було де спати, багато людей, обрізані батареї, холодно. Захисниця так наполегливо працювала, що часом забувала поїсти, — за тиждень схудла на 7 кілограмів. Вона влаштувалась у невеличкій кімнатці. Отримала завдання вести документацію, складати облікові таблиці. Маріам думала, що стане медиком, як колись мріяла.
— Командир каже: «Яким медиком? Підеш у забезпечення». Я кажу: «Ні, мені треба робити щось корисне». Він каже: «Так це от зараз корисно! Ми не можемо облікувати нічого, а нам треба всіх одягти, нагодувати, зброєю забезпечити!»
Маріам вчилася в процесі, зокрема, й військовій субординації. Каже: кадрові начальники звикли голосно наказувати.
— Я й питаю: «Ну чого ж ви кричите? Скажіть спокійно, що потрібно зробити, все виконаю». Вони аж губилися від моїх слів.
У війську Маріам виконувала обовʼязки із забезпечення: спочатку на Ужгородщині, а потім на Харківщині, Донеччині й Сумщині. Тут їй дуже згодилися навички, здобуті під час навчання на геодезії, а саме скурпульозне складання таблиць і ведення рахунків.
— Інакше б, напевно, в армії я не вижила. Мало хто в тому розумівся. Якщо ви бачили продовольчу розкладку, то розумієте, що це дуже складна таблиця. Там є каталог продуктів, калорійність, — це все треба розрахувати відповідно до потреб і фінансування. Потім ти мусиш зліпити це все без компʼютера в один величезний лист.
Розібралася в роботі швидко, що часом викликало здивування у її керівництва. В першу чергу докладала максимальних зусиль, аби отримати все необхідне для свого батальйону і своїх людей. Жартує: «всі дороги в армії ведуть не до Риму, а до мене».
— Я ще потім у військовій частині познаходила помилки в розкладці. В мене питали: «Ти хто взагалі така? Звідки у тебе досвід?» Казала, що маркетолог. «А як ти розібралася в цій розкладці?» – питали. Пояснювала, що вмію працювати з таблицями, бачу, коли не сходиться. Так я у тому випадку й порахувала, що у них у розкладці салат з м’ясом, а м’яса не поставили.
Перед отриманням продуктів Маріам перевіряла розкладку на видачу декільком батальйонам. Доводилося постійно вирішувати нагальні питання.
— Для мене забезпечення військових — понад усе. Я ходила у військову адміністрацію, збирала документи про оплати, про все необхідне. Наприклад, доставили мʼясо влітку, а холодильників немає. Що робити, воно ж зіпсується? Я тоді швидко згадала про власника одного закладу, який забезпечив кілька холодильників.
Маріам пояснює: якщо робити все за протоколом, то продукти зіпсувалися б. І таких випадків багато.
— Ти мусиш постійно рухатися, вигадувати щось. Якось довелось сотні кілометрів проїхати на Сумщині, аби домовитися про поставки курки. У прифронтовому місті знайшла ще чинну пекарню, коли в нас хліба не було. І постійно так.
Сильна серед сильних
Маріам каже, що ніколи не зупинялася перед труднощами, йшла наперекір усім, хто вважав, що їй нічого не вдасться, ще під час навчання на кафедрі геодезії, коли казали, що ця професія не для жінок. Після закінчення університету, під час процесу децентралізації, вона стала однією з наймолодших кандидаток на посаду в галузі просторового планування у Закарпатській області й пройшла всі етапи відбору, які більш досвідченим фахівцям не вдалося пройти. Але на співбесіді їй відмовили через вік.
— Мені кажуть: «Ой, ви така молода». А я відповідаю: «Я ж подавала на першому етапі своє резюме, де було вказано мій вік, мій досвід, коли я закінчила університет. Якщо я замолода для вас, то ви могли спростити цей етап і не запрошувати на співбесіду до Києва». Почали питати, чим я цікавлюсь і чи не збираюся народжувати…
Тоді це настільки розізлило Маріам, що вона докорінно змінила напрямок роботи, почала займатися маркетингом. Зауважує: якою б сферою не зацікавилася, завжди прагнула отримати найкращі результати.
Робота у чоловічому колективі часом теж була для неї нелегкою, а особливо з військовими.
— Іноді треба показати сталевий характер: або тебе сприймають як слабку, або як начальницю продовольчої служби.
Хоч їй і пощастило з комбатом та батальйоном — побратими стали її другою сімʼєю; з досвіду знає, що в інших були більш «трешові» ситуації. На початку вона була однією жінкою, а пізніше їх вже стало семеро.
Маріам згадує: побратими часто бачили у ній психологічну підтримку й могли відверто говорити з нею про проблеми, які турбують.
— Ти це все вислуховуєш і в певний момент вигораєш. Але не можеш показати що слабка, збираєшся і рухаєшся далі.
«Я жила в ілюзії, що коли я змінилася, то всі інші також»
На початку повномасштабної війни Маріам було складно уявити, що в декого життя триває, як раніше. До першої відпустки у вересні 2022 року жінка перебувала у своїй «захисній капсулі», тоді від злості їй хотілось викинути телефон.
— Не розуміла тих людей. Здавалось, якщо вони не не поруч, то нічого не роблять. Зараз я знаю, що бізнес має існувати і не може просто розвалитися. Якщо б бізнес здався на початку, ми б зараз тут не сиділи. Але тоді мене це страшенно зачепило.
Другий кризовий період був під час відпустки у війську. Захисниці було важко вийти з дому навіть у магазин — настільки контрастним видавалося цивільне життя.
— Я жила в ілюзії, що коли я змінилася, то всі інші також. Аж тут люди російською спілкуються, відпочивають у барах. Нічого нас ні 2014 рік, ні 2022 рік не навчив. Скільки ще треба кричати про мову? Що росіяни найперше роблять? — Знищують пам’ятки, книги, завозять власні. Одразу перефарбовують знаки, розвішують триколор. Розбитий місток у селі, а там триколор. Це війна за територію? — Це знищення нації та країни! Тому мова важлива. Це наше сприйняття, культура й самоідентифікація.
Повернення до життя в тилу
Зараз Маріам — ветеранка. Довелося звільнитися з армії через проблеми зі здоровʼям. Вона все ще адаптується, хоча одразу після служби не розуміла, що їй знадобиться додатковий час на відновлення.
В армії вона звикла до швидких змін.
— Тобі потрібно постійно перебудовувати механізм своєї роботи, адже ти не будеш на одній локації і з тими самими людьми.
У складні моменти захисниця старалася фокусуватися на буденних речах, зокрема на дрібницях. Перемкнути увагу допомагали тварини – котики й песики на позиціях, з ними у неї особливий звʼязок. Також Маріам старалася зробити свій простір найбільш комфортним і звичним: прикрашала гірляндами, ароматичними свічками, — створювала максимальний можливий затишок.
— Заїжджали на нові позиції, на Донеччині наприклад, заселялись у биті хати. А я так не могла, возила з собою різну хімію, одразу наводила порядок. І ставила ту свічечку, а на цій свічечці трималася ціла моя менталочка.
Хоча мозок у складних ситуаціях і блокував дуже багато почуттів та емоцій, вони нікуди не зникли й наздогнали захисницю з часом.
— Я пам’ятаю, був випадок, коли загинули побратими. Самозбереження починається, ти не впускаєш у себе ці емоції. В тебе вони відсутні, ти просто стоїш. Потім це наздоганяє. Тепер у цивільному житті найгірше — поховання Героїв. Тільки чую музику чи бачу траурний кортеж — одразу панічна реакція: не можу рухатись, сльози течуть, стає дуже погано.
Певний час Маріам працювала з психотерапевтом. Наразі дає раду своїм переживанням самостійно. Каже: головне розуміти, що їх спровокувало.
Вона наголошує, що треба бути коректними у спілкуванні. Каже, не можна говорити військовим або жінкам військових, що хтось «не створений для війни», адже це зачіпає за живе.
— Найлегше зараз спілкуватися з жінками, в яких чоловіки служать. Я розумію їх, бо мій чоловік теж у війську. З сімʼями побратимів. Я менш емоційна, бо я сама службу пройшла, але бувають такі болісні моменти, про які ти нікому не можеш сказати.
Жити в моменті
Маріам продовжує мріяти й дивитися вперед. Зараз активно працює над проєктом власного бізнесу — запуском свого дерматологічного кабінету.
— В армії життя легше сприймалося, в тебе не було страхів за майбутнє. Зранку сідаєш снідати і думаєш: «клас», живеш цим моментом. А зараз багато питань: ким я буду, чим займатимусь?
Та найбільше захисниця чекає, коли побратими зможуть повернутися додому, до сімей, до близьких.
— Коли друг пішов до війська, його дитині було два роки. А зараз ця дитина вже у школу йде. Вони весь час лише по телефону спілкуються.
Для Маріам перемога — це пишатись своєю мовою та культурою. Вважає, що до завершення війни ще далеко — це буде довгий і затяжний процес.
— Аби лише росіяни видохли всі.
Фото надані Маріам Кемінь
