Ігор Рижак навчався на кафедрі журналістики. Ще під час навчання вирішив вступити до лав ЗСУ — служба стала для нього продовженням власної позиції та відповідальності. Диплом бакалавра він захищав уже з передової.
Служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, у танковому батальйоні. Разом із підрозділом пройшов Запорізьку, Донецьку, Херсонську та Миколаївську області, виконуючи різні бойові завдання — від оборони позицій до штурмів. Під час служби отримав поранення.
Його особиста історія повномасштабної війни почалася ще до 24 лютого. За три дні до російського вторгнення, 21 лютого, бригада вирушила на полігон у Дніпропетровській області. Тоді ніхто не знав, що цей виїзд стане точкою неповернення — вже в дорозі світ, який вони залишили вдома, почав змінюватися назавжди.
Мама подзвонила, почала плакати, що страшно, що треба повертатися додому. Кажу: “Куди повертатися додому?”
— Я не добув свою відпустку. У мене було 60 діб, бо додали ще 15 “атошних”. І мене викликали раніше. Ніхто нічого не казав про війну. Просто зібрали і сказали: “Їдемо в Дніпропетровськ на полігон”.
За його словами, тоді це викликало невдоволення, адже ніхто не хотів жити на полігоні — палатки, холод, щоденна рутина.
— Це було 21 лютого. Уже більшість щось підозрювала, але точної інформації не мав ніхто. Сказали: їдемо на полігон, щоб усі були разом, а не збирати потім із домівок. Ми дві доби їхали потягом. На третю розвантажилися — і вже була війна.
Про початок війни дізналися вже на місці розвантаження — з хаосу довкола і реакцій людей.
— Ми зайшли в магазин, а карткою не можна розрахуватися — тільки готівка. Черга до банкомата кілометрові. І люди: “Пустіть військового, пропустіть”. Я обходжу чергу і думаю: щось серйозне. Потім мама подзвонила й заплакала: “Повернись додому, війна”. Кажу: “Куда вертатися? Ми вже вигрузилися”.
Їхня група була в Дніпропетровській області, неподалік Мелітополя. Уже за сотню кілометрів від лінії прориву росіян. У першу ніч п’ять українських танків виїхали у бік Оріхового, Запоріжжя та Кременчука.
— Не всі доїхали. До Краматорська доїхало три танки. Один зламався, а ще один… Троє хлопців пропали.
Бойові завдання були різні. Перший танковий бій Ігор пам’ятає до деталей. І дату свою теж уточнює кілька разів: 5 березня 2022 року.
— Перший мій танк згорів 5 березня. Я плутаюся в датах, бо після поранень трохи “плаваю”, але це пам’ятаю точно. Це був перший наш справжній танковий бій. До того ми тільки проводили дорозвідку, зустрічали російські колони. А 5 березня — уже відбивали село. Перші бойові постріли в житті.
За час служби Ігор отримав кілька контузій. Крайня, четверта, стала найдужчою. Вона трапилася під час роботи із закритих позицій біля Часового Яру, коли росіяни розпочали черговий штурм.
— З шостої ранку, ми постійно виїжджали: перезарядились — відстрілялись, перезарядились — відстрілялись. І от черговий виїзд. Перший “Ланцет” прилетів перед пострілом, прямо в танк. Усе стало біле. Другий прилетів — відірвало люк, 4,5 тонни заліза просто зірвало.
Після другого удару екіпаж вийшов з танку. Через дві години їм уже привезли інший танк, бо необхідно було продовжувати роботу. Після виконання завдання вони повернулися в бліндаж.
— Уже вночі зрозумів, що щось не те. А вранці просто не зміг відкрити очей. Фізично. Прокинувся — а повіки не відкриваються. Тоді я дуже злякався.
Ігоря евакуювали до лікарні. Спочатку він кілька годин сидів серед поранених у коридорі, чекаючи огляду. Згодом його перенаправили у Дніпро. Потім перевели до Львова. Бо за правилами не можна довго лежати в одній лікарні. Зі Львова — до Мукачева, потім в Ужгород. Там почалася реабілітація, кілька етапів, поки не призначили групу.
На фронті одразу розумієш, кому довіряти, а з ким тримати дистанцію
Після бойових виходів і довгих місяців на передовій Ігор повернувся до служби в тилу. Зовсім інший темп, інші люди, інша логіка життя. На фронті все простіше: там світ чітко ділиться на «свій» і «чужий», і це, як не дивно, полегшує багато речей. Ти одразу розумієш, кому довіряти, а з ким тримати дистанцію. У тилу ж цього немає — тут кожну людину треба «читати», розуміти її характер, наміри, спосіб мислення.
— Там люди простіше сприймаються. Там простіше сприймається сама обстановка. Я собі навіть думав: якби люди не гинули, воювати можна було б усе життя. А так… найважче — це смерть. Особливо на початку, — згадує він.
У батальйоні, де служив Ігор, було близько 150 бійців. Після пів року на Запорізькому напрямку залишилася третина — інші загинули або зникли безвісти. Потім склад постійно оновлювався: приходили нові люди, і кожен з них, незалежно від характеру чи минулого, одразу ставав «своїм».
Ейфорія на фоні жаху
— Мого друга тата нещодавно обміняли. Я дуже сумнівався, що це станеться, бо в нього була офіцерська посада. Але обміняли. Три роки… Я вже не вірив.
Обміни він називає “ейфорією на фоні жаху”
— З одного боку — радієш, з іншого — вони(ред. армія РФ) одночасно бомблять Київ, Одесу та інші міста. Це як кшталт доброти від них, але він фальшивий. Роблять щось людяне — і тут же знущаються.
Робота у ТЦК, конфлікти та тил
В соцмережах з’являються страшні чимало відео з відео про те, як ТЦК проти волі “ловлять” чоловіків. Для багатьох це ненормально.
— Це проблема держави, проблема перших днів. Ми постійно сміялися над тим, як відбувається мобілізація у росіян, а тепер робимо щось подібне самі. І виходить дивно: людей ловлять, перевіряють, і це виглядає страшно.
Для тих, хто воював роками, повернення до тилу — це психологічний виклик. Втома, виснаження, бажання побачити сім’ю — усе це створює напругу.
— Люди відчувають страх і злість, бо бачать, що інші живуть звичайним життям, поки вони втратили три-чотири роки життя на війні, — каже він. — Потрібна ротація, нормальні умови для тих, хто повертається. Інакше виникає внутрішній конфлікт.
Ніхто не знає, як людина поведеться в критичній ситуації. Сильні й відважні в мирному житті можуть замерзнути від страху на фронті, а тихі й спокійні можуть проявити неабияку мужність.
— Ти ніколи не знаєш, на що здатен, поки не потрапиш у критичний момент і саме тому критерії відбору і характеристики людини зараз часто не враховуються.
Робота у ТЦК несе і свою небезпеку. За його словами, коріння проблем лежить не лише у зовнішній загрозі:
— Палять машини, погрожують, нападають на вулицях, просто на військовослужбовців. Це все наслідок пропаганди. Людей налаштовують проти ТЦК, і провалена мобілізація тягне за собою всі ці наслідки. Російська агентура працює, але, на жаль, і наші люди часто поводяться неадекватно.
Як говорити про перемогу, коли втрати вже непоправні
Говорити про перемогу зараз складно. Не через відсутність віри, а через ціну, яку вже заплатила країна. Поняття «виграти» змінилося настільки, що інколи навіть боляче вимовляти це слово.
— Загинуло дуже багато людей. Ми не знаємо точних чисел, але це дуже багато. У кожного є хтось: поранений, двохсотий, безвісти пропавший. Є захоплені території. Людей ми не повернемо, території ми не повернемо. То яка це перемога? Бо що, вони просто підуть і скажуть: «Ну все, окей, ми більше вас не будемо вбивати»? Це перемога? Та ні. Це як якщо я в тебе гаманець забрав, гроші вийняв, а гаманець вернув і кажу: «Ну, ти виграла». Це не нормально.
За його словами, сценарій «повернути все» просто нереалістичний. Не тому, що Україна слабка — а тому, що занадто багато вже змінено.
Попри скепсис, він зізнається: думав про те, яким буде день, коли скажуть, що бойові дії припинились, бомбити більше не будуть.
— І от що би я зробив у цей день? Та я взагалі не представляю, що буде, коли закінчиться війна. Це настільки затемнене майбутнє…
Він згадує одну з картинок війни, яка назавжди засіла в голові: ранні місяці повномасштабного вторгнення.
Він каже: найбільший страх після війни — не про економіку чи відбудову, а про людей.
— Люди психологічно нездорові повертаються звідти. І держава цим займатись не буде. На жаль. Може, щось зміниться ближче до кінця війни, схаменуться. Бо це не тільки про військових, а й про люди, які тікали, які пережили окупацію, які пережили травми. А якщо в нього є зброя дома — це небезпечно.
Текст Христини Сібулатової
