Марія Семенюк за освітою — реабілітологиня, та в пошуках свого шляху спробувала різні професії: займалася баскетболом, викладала фізкультуру в школі, працювала тренером у центрі туризму й навіть відкрила свій кабінет реабілітації. А коли оголосили набір другий до патрульної поліції, чітко вирішила для себе — йду. Зараз є бойовою медикинею спецпідрозділу патрульної поліції «Хижак» і рятує захисників на фронті.
Початок повномасштабного вторгнення застав Марію на службі, вона саме патрулювала місто під час нічної зміни. Памʼятає цей момент: їхала вулицею Заньковецької, коли зателефонувала колега і сказала: «Читайте новини». А далі було кілька тижнів безупинної роботи у нічні зміни.
Марія одразу вирішила, що буде допомагати на фронті. Поїхала перша група патрульних, але її не взяли. Коли минув перший рік повномасштабної війни, Марія вже міркувала про звільнення, хотіла долучитися до 128 окремої гірсько-штурмової бригади.
— Наприкінці лютого 2023 року мені зателефонував колега і каже: «Треба медика на фронт. Поїдеш?» «Звичайно!». Вирушати потрібно було через два дні. Мені дали вихідний зібрати речі. Тоді ще у всьому такий дефіцит був. Не можна було купити ні підсумок (тактичний – ред.), ні бронік нормальний, ще й усе зросло в ціні… Я щось собі докупила, зібралася і поїхала. Тоді думала: це десь на пів року. А вже минуло два.
На своєму місці
Марія служить у зведеній поліцейській бригаді «Хижак» — евакуює поранених, а також навчає бійців, зокрема новоприбулих.
— Евакуація пораненого — це не просто забрати людину, а довгий поетапний процес. Спочатку бійця треба забрати безпосередньо з позицій — кейсевак. Далі проміжковий етап — перекидують пораненого у більш оснащену машину — медевак. А після того — транспортують вже на стабпункт, де лікарі займаються екстреними питаннями. Далі боєць потрапляє у спеціалізований медзаклад.
У своїй роботі Марія ніколи не знає, чого очікувати: буває, що зовсім немає викликів, а іноді немає часу навіть попити води. Водночас саме очікування найбільше напружує.

— Ти по рації чуєш, що відбувається, як відбувається, де відбувається. І, звичайно, переживаєш за хлопців. Багатьох безпосередньо знаєш — не просто на ім’я, а добре знаєш. Зараз ще й така ситуація на фронті, що евакуація не може відбутися миттєво.
Аби не панікувати та не втрачати концентрації, Марія повторює собі: «Не кіпішуй!».
— Є просто робота, яку мусиш виконати. І не час розклеюватися. Коли ти з пораненим працюєш, відразу включаєшся. Якщо щось забулася, згадую протокол, думаю, на чому зупинилася. А під час евакуації багато рішень треба приймати тут і зараз. Головне — коли він (боєць — ред.) вже у нас.
На фронті Марія зрозуміла, що все в житті недарма, весь досвід та навички були саме для цього — аби рятувати. І зараз вона саме там, де їй потрібно бути.
— Думала, що кидаюся по життю без конкретної прямої лінії: спорт, туризм, медицина, реабілітація, поліція… А зараз у моїй роботі це все — великий плюс.
Долучитися до захисту держави прагнула свідомо, попри постійні заклики знайомих повернутися та труднощі, з якими доводиться стикатися не тільки як захисниці, а як жінці.
— Мені складно ставити знак «дорівнює» між чоловіками та жінками у багатьох моментах. Мені не вистачає фізичної сили, попри значну підготовку. Чудово, що є хлопці, що в нас в екіпажі розподілено завдання. Іноді я теж відчуваю нестачу технічних знань.
До роботи в чоловічому колективі захисниця звикла. Так склалося, що майже у всіх сферах її життя оточення переважно складалося з чоловіків. Наголошує: головне — добре показати себе в новому колективі на початку, дати знати, що на тебе можуть розраховувати і ти не боїшся.
— Час все покаже. Все і кожного. На війні стосунки з людьми простіші, прозоріші, у місті складніші. Більшість часу витрачаєш на те, щоб людину розпізнати, а на фронті вже ніхто не сховається, як би не старалися. Ні сам не сховаєшся, ні від себе.
Кількість жінок у лавах українського війська теж збільшується. Якщо на початку повномасштабного вторгнення у роті їх було лише двоє, то зараз — шість.
— Дуже важливий такий момент для жінок: не вважати, що коли вони сюди прийшли, то всі їм мають бути вдячні і потурати забаганкам. Ні, треба памʼятати, що це з власної волі. Жінок поки не мобілізують не за бажанням.
Контраст між двома реальностями — прифронтовою і тиловою — відверто дратує
Під час відпустки захисниця нерідко чує: «Треба якось думати повертатися». Це її обурює, ба більше — розчаровує.
— Я не зможу повернутися, коли знаю, що там. Це просто два жахливо різні світи. Різні контрасти.
Зараз їй соромно, що до повномасштабної війни не бачила в росії того зла, яким вона є насправді.
— Після 2014 року почала в той бік дивитися косо. Тим паче, мої друзі почали їздити в АТО. Сестра (Аня — ред.) теж з’їздила. Але тоді не було розуміння, що може вийти така страшна біда в країні. Здавалось, що воно десь… там.
Буває складно прийняти реальність, коли їх дві — прифронтова і тилова. Це викликає хвилю емоцій, тож Марія не може стриматися.
— Дратує контраст. Розумієш, що є жорстока несправедливість. Йдеш містом у відпустці, а довкола велика кількість чоловіків, які не поранені, які не у військовій відпустці. Як би на мене не злились за ці слова, але не можу дивитися на велику кількість хлопців, що ніяк не задіяні у війні.
Марію турбує ставлення суспільства до військових, хоч старається уникати всього негативного, що могло б її роздратувати чи розізлити.
— Як можна добре ставитися до новин про те, що військового просять вийти з закладу. Такого не може бути! Чи коли військовому кажуть, що він дітей лякає, коли стоїть біля майданчика. Як таке можливо? Мене це обурює страшно! У такі моменти складно змовчати.
Захисниця старається стежити за подіями вдома, хоч і зізнається, що вже точно не певна, де її дім. Кордони стерлися: вона не відчуває себе в Ужгороді ні своєю, ні чужою.
— Намагаюся дивитися на все позитивне, що відбувається в регіоні. Не люблю, коли говорять, що в Ужгороді всі забули про війну чи всім всім все одно. Сходіть на Пагорб Слави. Подивіться, скільки нових людей у місті зараз. Що це, як не війна? Просто тут її вигляд інакший.
Водночас Марії довелося обмежити коло спілкування через нетактовні та абсурдні питання деяких знайомих.
— Якщо в мене є сили усміхатися, це не означає, що все прекрасно. І більше того: якщо я почуваюся так, то навіть уявити не можу, як почуваються ті хлопці, котрим гірше, хто в гірших умовах, хто з пораненнями…
На громадян старається не злитись, ще під час патрульної служби повторювала собі, що «працює для наступного покоління».
— Бо це покоління — моє покоління — не готове до змін. Наступне, думаю, буде трошки свідомішим. Ви вже встигли багато побачити. Навіть коли були дітьми. А в нас дитинство було зовсім інакше, з іншими акцентами.
«Куди б не пішла, я в захваті від нашої країни»
Відтоді, як почала виконувати обовʼязки, Марія побувала на Запорізькому, Харківському та Донецькому напрямках, зокрема біля Оріхова, Малої Токмачки, Ізюму, Часового Яру і Торецька. Бачила різні місцевості, побиті будинки.
— А потім десь трапляється розбите фортепіано, чи навіть рояль, дитячий скейт розбитий… Так воно виглядає — потрощена культура, понівечене життя. Ця картинка показує, наскільки у нас розбита реальність.
Каже: якби була можливість оком фільмувати усе, що бачить, і передавати ці кадри, могла б створити з них цілий фільм: морально тяжкий та емоційний. Однак навіть у похмурій картині буденності є свої рідкісні миті захоплення.
— Коли більше країни бачиш, мені здається, ти її ще більше любиш. Куди б не пішла — в захваті від країни, тут є такі дивовижні місця! Іноді думаю: «Боже, якби не війна, мені б і в голову не прийшло тут побувати». І я знаю точно, що, дай Бог, аби ці території були наші, колись візьму машину і скажу: «Поїхали, вам тут все покажу!». Аби тільки воно було наше.
Найбільша цінність — життя
Захисниця нерідко запитує себе, чому десь відбувається найжахливіше, а десь лихо оминає, на щастя.
— Чому хтось на одній позиції гине, а на іншій ні… Все вирішує якийсь жорстокий фарт. Ти можеш бути «Рембо — перша кров», а потім мить — і тебе нема.
Єдина справжня цінність — життя, своє та тих, хто тебе оточує, — наголошує Марія.
— Спочатку ти радий, що живий. Потім починаєш думати, скільки втратив. Але насправді це абсолютно нічого. Абсолютно. Добре, що живі. Я би ще віддала. Все б віддала, аби тільки всі були живі. Матеріальне абсолютно нічого не означає. А для щастя треба зовсім трохи: маленький кутик, де можна просто прихилити голову, трошки їжі і живі люди.
Тому момент перемоги для неї буде з присмаком смутку. Найперше захисниця вирушить до Пагорба Слави, навідати полеглих Героїв — подякувати.
— Хтось заплатив ногою, рукою, душею… А хтось заплатив життям — віддав найдорожче, більшої ціни бути не може. Вже ніколи не буде того відчуття щастя, як колись, коли країна не знала, що таке війна. Це тепер наша загальноукраїнська травма. Над нами завжди буде така «хмаринка».
Зараз із травматичними моментами їй допомагає впоратися чорний гумор. Коли жартують, вона часто каже побратимам: «Чули б нас люди, то думали б, що ми здуріли».
Прості, буденні речі можуть стати для захисниці якорем стабільності: випити кави на заправці, коли є можливість виїхати з позицій ближче до цивілізації.
Однією з перших посилок, яку попросила вислати на передову із Закарпаття, була саме упаковка кави.
Як повернеться з фронту, Марія хотіла б взяти довгу відпустку, аби знову віднайти себе. Поміркувати над тим, чи залишатися в зеленій формі, чи повернутися до чорної. Адаптуватися. Зупинитися і запитати: «Чого я хочу далі?»
Текст Валерії Рубаняк
Фото надані Марією Семенюк