У цивільному житті Антоніна Корнута — журналістка, поетка, SMM-ниця. Її шлях кардинально змінився після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку волонтерила, організовувала допомогу для вимушено переміщених осіб, брала участь у громадських ініціативах. Згодом відчула себе потрібною у війську. Зараз Антоніна — медична кураторка в патронатній службі Третьої штурмової бригади, де здійснює повний супровід поранених бійців.
Волонтерство — страх — усвідомлення
В день повномасштабного вторгнення дівчина перебувала в Ужгороді, з подругами орендувала квартиру. Близько 6-ї ранку до кімнати зайшла одна з дівчат з увімкненою на телефоні піснею «Батько наш — Бандера», бо не знала, як сказати про початок вторгнення.
— Ми все зрозуміли і почали плакати.
Антоніна ділиться, що з перших днів великої війни перебувала на вокзалі, зустрічала вимушено переміщених українців, займалася пошуком житла для них. З часом разом з подругою Наталкою Білей приєдналися до руху з декомунізації.
— Це все давало мені підживлення, що роблю важливе, але через рік я зрозуміла: ці питання можна відкласти, бо немає нічого важливого, як бути у війську, тому в серпні 2023 року почала шукати вакансії в ЗСУ.
Співчуття забирає сили
Зараз Антоніна, як медична кураторка Третьої штурмової бригади, займається супроводом поранених бійців від стабілізаційного пункту — доки вони не повернуться до строю або отримають статус ветерана. Її завдання — зв’язок із рідними, пошук лікарень, контроль умов лікування та реабілітація бійців. Однак навіть після виписки не залишає воїнів — супровід ветеранів залишається частиною її роботи.
— Зазвичай день виглядає як безкінечна поїздка між лікарнями. Зустрітись із хлопцями, поговорити з лікарями, дізнатися про стан, десь допомогти, десь просто бути поруч. А якщо не в дорозі, то в штабі: звітність, документи, дзвінки. Жартую, що працюю в колцентрі.
Навчання Антоніни почалося з військової підготовки, а далі — відразу у вир подій. Її стажування припало на період активних бойових дій. Вивчати власні обов’язки довелося на ходу.
— Не знаєш, коли почнеться твій робочий день, телефон завжди з увімкненим звуком, тому що є важкопоранені бійці, і в будь-яку годину вони можуть подзвонити. Через шок у людини зникає відчуття часу і реальності, для поранених нормально написати о 3 або 5 ранку.
Антоніна ділиться, що спочатку сприймала кожну історію близько до серця. В червні 2024 року захисниця вперше втратила пацієнта — боєць помер у лікарні від важкої черепно-мозкової травми. До порятунку були залучені найкращі фахівці країни, але врятувати не вдалося…
— Всередині мене була чорна діра і я зрозуміла, що я не зможу далі працювати, залишаючись настільки емпатичною, треба щось із цим робити. Я почала абстрагуватися і навіть зараз дуже сильно боюся, що в мені щось померло, що я стала якоюсь цинічною. Поговорила зі знайомими лікарями, вони порадили дивитися не на саму людину, а сприймати поранення бійців як хворобу, з якою ти маєш працювати. Тому тепер я насамперед стараюся допомогти, не думаючи що відчуває людина, що відчувають рідні. Бо це забирає багато сил, я стаю менш ефективна в роботі.
«Коли втома стає нестерпною, хочеться зірватися, але не можна»
— Найбільше, що тримає хлопців морально, — це відчуття, що вони не самі. Не завжди потрібні довгі розмови, іноді достатньо простого: «Ти нам потрібен. Як був цінний у строю — так залишишся цінним і зараз». Якщо немає підтримки від родини, критично важливо, щоб не відвернулася бригада. Бо саме вона стає сім’єю. І ти — частина цієї сім’ї навіть після поранення.
Про людську витривалість у Антоніни тепер інше уявлення. Інколи здається, що вона безкінечна: бачила, як боєць зі складним пораненням проходить довгу реабілітацію і не здається. Натомість відчуття провини, що робиш замало, не зникає і в армії. Не варто порівнювати себе з іншими, бо всі разом працюємо на перемогу, наголошує вона.
— І коли втома стає нестерпною, хочеться зірватися. Але не можна. Вони тримаються, отже, і я. Тоді згадую тих, кого вже немає. Особливо жінок, які загинули на бойових посадах. Для мене це вершина відваги. Їхній приклад доводить: «Ти ще можеш!».
Антоніна розповідає про свою командирку Олену Толкачову, яка ще в 2014 році зрозуміла: просто передати пораненого з поля бою медикам — недостатньо. Людині, яка щойно пройшла через пекло, потрібна підтримка і супровід. Саме тоді Олена створила патронатну службу у полку «Азов» за зразком американської армії — вперше в Україні.
— Ми хочемо, щоб така підтримка була в кожній бригаді, щоб жоден боєць не залишався сам. І в 2024 році ця мрія почала здійснюватися, — завдяки Олені та іншим небайдужим. Генерал Олександр Сирський підписав наказ про створення в кожній бригаді ЗСУ служби супроводу.
Писати — це теж форма боротьби
Антоніна зізнається, що вплив університету став вирішальною складовою у формуванні свідомої патріотичної позиції. Вона пригадує, як філологічний факультет, а саме кафедра журналістики однією з перших вийшла на ходу Євромайдану.
— До 2013 року я була вихована так, що ми з росіянами один народ, зокрема через вплив московського патріархату. В школі тебе навчають патріотизму: з творів Шевченка дізнаєшся, що росія — наш ворог. Але водночас є пласт культури, а саме церква, у якій навчають іншого. А релігія в нашому краї має сильний вплив на світогляд.
Саме журналістика допомогла зрозуміти силу слова. Тоді вперше з’явилася думка: «Я — частина суспільства. Я можу впливати. Писати — це теж форма боротьби».
Антоніна має чимало поезій, які ширяться соцмережами та торкають до глибини душі. Хто знайомий із її творчістю — відмовляв від служби, мовляв, там рутинна робота, що може вбити творчість.
— Я заперечувала, я трималася. Але з осені не можу писати. Бо описую реальність і додаю трішки наївності, прагнень. А коли бачу реальність, то складно викликати в собі ці почуття. Втрачається наївність та віра в усе, крім ЗСУ. Я публікую час від часу, щоб згадати, бо ці вірші актуальні і зараз, але зрозуміла для себе: творчість — після служби.
Крайній вірш вона написала після чергової зустрічі з реальністю: про бійця, який довго перебував у комі. Його провідували мама, дружина і діти. Лікарка тоді обережно сказала Тоні: «Один шанс зі ста». І тоді донечка запитала: «А тато буде жити?». У цю мить усе обірвалося і з’явилися ці рядки…
Жінки в армії і військова справа
Коли потрапляєш у центр комплектації, дискримінація за статтю все ще відчутна, як один із атрибутів радянщини.
— Я сприймала це як перевірку на міцність. Якщо витримаю, то точно цього хочу. Але так не має бути, бо треба поважати, як чоловіків так і жінок. Інколи дискримінація за статтю трапляється й у військових госпіталях. Коли працюєш, старші за званням можуть не сприймати тебе серйозно. Хоча в нашій бригаді цього немає, тут я серед своїх.
За останні роки образ жінки в армії змінився. Вона вже не виняток. Вона — потреба. Особливо, коли йдеться про медицину. Але, як і раніше, жінки досі вимушені доводити, що по-справжньому хочуть служити.
Антоніна хоч і далеко, але стежить за дотичними до її діяльності ініціативами в Ужгороді та регіоні, зокрема цікавиться ветеранськими проєктами. Її тішить поява «Ветеранського хабу», а також новини про воїнів, яким дарують житло. Під час роботи звертає увагу на стан лікарень, чи приїжджають волонтери до поранених
— Є багато негативних випадків, ми збираємо скарги від хлопців і подаємо до відповідних установ. Однак в мене є і позитивний досвід із лікарнями, які йдуть на зв’язок. Я цікавлюся в хлопців, як їм місто, вони в захваті від нашого діалекту та кухні.
Дівчина хоче, щоб Ужгород, з якого вона поїхала в 2023 році, не був зросійщеним, бо пам’ятає місто інакшим, і в майбутньому бачить його соціально відповідальним.
— Якщо ти не дотичний до армії, не знаєш, скільки наступальних операцій відбувається і що ворог не збирається зупинятися, неохоче донатиш. Люди думають: та скоро вже кінець, ще трошки і кінець. Багато кому пропонуєш відкрити допоміжну банку, то вони просто відмовляються…
«Поки є росія, ми ніколи не зможемо сказати, що перемогли»
Долати труднощі Антоніні допомагає відчуття, що в боротьбі вона не одна, довкола неї люди, у яких схожі проблеми. Життя дуже крихке, його можна забрати за кілька секунд:
— Коли познайомилася з людьми у війську, зрозуміла, що країна тримається на них. Вони — найбільша наша цінність. Раніше в мене було відчуття, що мене ніхто не розуміє, а зараз ми розуміємо одне одного. Коли ви стоїте і чекаєте молитву українського націоналіста, це додає сил і розуміння, що ви робите одну справу.
Захисниця порівнює себе до повномасштабного вторгнення і зараз, та вважає, що це дві різні людини.
— Перша — це та, яка мріє про щось далеке, шукає відчуття дому, спокою і не знає, що робити. А зараз — це людина, яка знає, як діяти. Вона знає, де її дім і знає, хто вона.
— Поки є росія, ми ніколи не зможемо сказати точно, що ми перемогли.
У майбутньому хоче продовжувати допомагати бійцям, займатися ветеранським рухом, бути причетною до розбудови країни. Хоч визнає і втому. Іноді щастя — це просто виспатися.
— Поки я відчуваю, що корисна, що моє місце тут, я залишатимусь. Але як тільки зрозумію, що виросла, — піду далі. Бо кожен має бути там, де потрібен найбільше.
Фото з соцмереж Антоніни Корнутої
